— Як на мене, то це спритний шпигун, — сказала стара чорнильниця. — Треба доповісти панові бригадиру.
Пан ротмістр не звернув на нього уваги.
— Ви можете йти, Зефе, — сказав він. — Ви виявили ревність, це вам зарахується.
— Вельми вдячний, пане ротмістр! — ревонув Зеф і вже повернувся було, щоб іти, як раптом затриманий неголосно скрикнув, перехилився через бар’єр і схопив пачку чистих бланків, що лежали на столі перед капралом.
Варибобу перепудився до смерті (теж мені капрал!), відсахнувся і шпурнув у дикуна перо. Дикун спритно спіймав перо на льоту і, прилаштувавшись тут же, на бар’єрі, заходився щось креслити на бланкові, не звертаючи уваги на Гая і Зефа, які схопили його за боки.
— Відставити! — скомандував пан ротмістр, і Гай охоче підкорився: втримувати цього коричневого звіра було однаково, що намагатися зупинити танк, вхопившись за гусеницю.
Пан ротмістр і Зеф стали обабіч затриманого і дивилися, що він там черкає.
— По-моєму, це схема Світу, — невпевнено сказав Зеф.
— Гм... — відгукнувся пан ротмістр.
— Ну звісної Ось у центрі в нього Світове Світло, це ось Світ... А тут ми, на його думку, перебуваємо.
— Але чому все пласке? — недовірливо спитав пан ротмістр.
Зеф стенув плечима.
— Можливо, дитяче сприйняття... Інфантилізм... Ось, дивіться! Це він показує, як сюди потрапив.
— Так, можливо... Я чув про таке божевілля...
Гаю нарешті вдалося протиснутися між гладким твердим плечем затриманого і цупкою, пропахлою потом курткою Зефа. Малюнок, який він побачив, видався йому смішним. Так малюки-першокласники зображають Світ: посередині маленький кружок, що означає Світове Світло, довкола нього велика кружина, що означає Сферу Світу, а на кружині жирна крапка, до якої досить домалювати ручки і ніжки, і вийде «це — Світ, а це — я». Навіть Сферу Світу бідолашний псих не спромігся зобразити правильною кружиною, вийшов у нього якийсь овал. Ну звісно, що ненормальний... А ще намалював пунктиром лінію, яка веде з-під землі до крапки: ось, мовляв, як я сюди потрапив.
Тим часом затриманий узяв інший бланк і швидко накреслив дві маленькі Сфери Світу у протилежних кутках, з’єднав їх пунктирною лінією і ще домалював якісь закарлючки. Зеф безнадійно присвиснув і сказав панові ротмістру:
— Дозвольте йти?
Але пан ротмістр не відпустив його.
— Е-е... Зефе, — сказав він, — пригадується, колись ви оберталися у галузі... є... — Він постукав себе зігнутим пальцем по тім’ю.
— Так точно, — Зеф трохи забарився з відповіддю.
Пан ротмістр пройшовся по канцелярії.
— Чи не могли б ви... е-е... як би це сказати... сформулювати свою думку про цього суб’єкта? Фахово, якщо можна так висловитися...
— Не можу знати, — сказав Зеф. — Втратив право виступати як фахівець.
— Я розумію, — сказав пан ротмістр. — Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле...
Зеф, вибалушивши блакитні очка, стояв струнко. Пан же ротмістр опинився в очевидній скруті. Гай чудово розумів його. Випадок був важливий, серйозний випадок. (А раптом цей дикун усе-таки шпигун?) А пан штаб-лікар Зогу, звісно, чудовий офіцер, визначний легіонер, однак усього лише штаб-лікар. В той час як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав свою справу.
— Ну що ж, — сказав пан ротмістр. — Нічого не вдієш... Але по-людськи... — Він зупинився перед Зефом. — Розумієте? Просто по-людськи... ви справді вважаєте, що це божевільний?
Зеф знову забарився з відповіддю.
— По-людськи? — повторив він. — Ну звісно, по-людськи: адже людині властиво помилятися... Так от, по-людськи я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння особистості з витісненням і заміщенням справдешнього «я» уявним «я». Знову ж таки по-людськи, керуючись життєвим досвідом, я рекомендував би електрошок і препарати, що містять флео.
Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмістра не обдуриш. Він забрав у капрала папірець із записами й засунув до кишені френча. Мах-сим знову заговорив. Він звертався то до пана ротмістра, то до Зефа, — чогось він хотів, бідолаха, щось йому було не до шмиги, — але в цю мить розчинилися двері, і зайшов пан штаб-лікар. Все говорило за те, що йому перебили обід.
— Привіт, Тооте, — буркотливо сказав він. — У чім річ? Ви, бачу, живі й здорові, і це мене втішає... А це що за проява?
— Виховувані спіймали його в лісі, — пояснив пан ротмістр. — Я підозрюю, що він божевільний.
— Симулянт він, а не божевільний, — пробурчав пан штаб-лікар і налив собі води з карафки. — Одішліть його назад у ліс, нехай працює.
— Це не наш, — заперечив пан ротмістр. — І ми не знаємо, звідки він узявся. Я думаю, що його свого часу захопили виродки, він у них утратив розум і перекинувся до нас.