— Ходімо, — сказала вона, і Максим підхопився.
Одначе відразу піти не вдалося. Крихкотіла жінка знову зірвалася на крик. Знову їй щось було не до шмиги, знову вона чогось вимагала. Цього разу вона розмахувала пером і якимсь папірцем. Деякий час Рада сперечалася з нею, та підійшла друга дівчина і стала на бік жінки. Йшлося про щось очевидне, і Рада врешті-решт поступилася. Тоді вони усі втрьох причепилися до Максима. Спершу вони по черзі і хором ставили одне й те саме запитання, якого Максим, природно, не розумів. Він лише розводив руками. Потім Рада наказала усім замовкнути, злегенька торкнулася Максимових грудей і запитала:
— Мак Сим?
— Максим, — поправив він.
— Мак? Сим?
— Максим. Мак — не треба. Сим — не треба. Максим.
Тоді Рада приставила палець до свого носика і мовила:
— Рада Гаал. Максим…
Максим збагнув нарешті, що їм для чогось знадобилося його прізвище, — це було дивно, але набагато дужче його здивувало інше.
— Гаал? — проказав він. — Гай Гаал?
Запанувала тиша. Усі були вражені.
— Гай Гаал, — повторив Максим зраділо. — Гай хороший.
Здійнявся галас. Усі жінки говорили разом. Рада термосила Максима і щось запитувала. Видно було, що її страшенно цікавить, звідки Максим знає Гая. Гай, Гай, Гай — лунало у потоці незрозумілих слів. Питання про прізвище Максима забулося.
— Масаракш! — озвалася нарешті крихкотіла жінка і зареготала, і дівчата також засміялися, і Рада вручила Максимові свою картату сумку, взяла його під руку, і вони вийшли під дощ.
Вони пройшли до кінця погано освітлену вуличку і звернули у ще темніший провулок з дерев’яними перехнябленими будинками обабіч брудної бруківки, нерівно мощеної булижником; потім звернули ще раз і ще раз; криві вулички були порожні, жодна людина не траплялася їм на шляху.
Попервах Рада жваво теревенила, часто повторюючи ім’я Гая, а Максим раз у раз підтверджував, що Гай хороший, однак додавав по-німецьки, що не можна бити людей по обличчю, що це дивно і що він, Максим, цього не розуміє. Але що далі, то вулиці робилися вужчі, темніші та сльотавіші, мова Ради все частіше уривалася. Іноді вона зупинялася і вдивлялася в темряву, і Максим гадав, що вона вибирає сухішу дорогу, але вона шукала у темряві щось інше, бо калюж вона не помічала, і Максимові доводилося щоразу легенько відтягувати її на сухі місця, а там, де сухих місць не було, він брав її під пахви і переносив — їй це подобалося, щоразу вона завмирала від задоволення, але миттю забувала про це, тому що боялася.
Що далі вони відходили від кав’ярні, тим дужче вона боялася. Попервах Максим намагався знайти з нею нервовий контакт, щоб передати їй трохи бадьорості і впевненості, але, як і з Фанком, це не виходило. І коли вони вийшли з нетрів і опинилися на винятково брудній, немощеній дорозі, де праворуч тягнувся нескінченний мокрий паркан з іржавим дротом нагорі, а ліворуч — непроникливо-чорний, сморідний пустир без жодного вогника, Рада геть підупала духом — вона мало не плакала, і Максим, з метою бодай трохи піднести настрій, заходився на все горло співати найвеселіші з відомих йому пісень; і це допомогло, та ненадовго, лише до кінця паркана. А потім знову потягнулися будинки, довгі, жовті, двоповерхові, з темними вікнами; з них несло холонучим металом, органічним мастилом, ще чимсь задушливим і чадним, рідко й каламутно горіли ліхтарі, а вдалині, під якоюсь глухою аркою, стояли, наїжачившись, мокрі люди, і Рада зупинилася.
Вона вчепилася в його руку й уривчасто зашепотіла, вона була сповнена страху за себе і ще більше за нього. Шепочучи, вона потягнула його назад, і він підкорився, гадаючи, що їй від цього буде краще, але потім збагнув, що це просто нерозсудливий акт відчаю, і затявся.
— Ходімо, — сказав він їй лагідно. — Ходімо, Радо. Погано немає. Добре.
Вона послухалася, як дитина. Він повів її, хоча й не знав дороги, і раптом збагнув, що вона боїться цих мокрих постатей, і дуже здивувався, оскільки в них не було нічого страшного і небезпечного — так собі, звичайні, скоцюрблені під дощем аборигени, стоять і ловлять дрижаки від вільгості.
Спершу їх було двоє, потім звідкілясь з’явилися третій і четвертий з вогниками наркотичних паличок.