Останнім часом старий усі свої монологи за столом звертав виключно до Максима. Більше того, він не раз уже давав зрозуміти, що Максим, схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такі здібності й таку цікавість до викопних тварин. Він малював Максимові на папірці якихось жахливих звірів, і Максим малював йому на папірці якихось іще жахливіших звірів, і вони сперечалися, який із цих звірів давніший, і хто від кого походить, і чому це сталося; в хід ішли наукові книжки з дядечкової бібліотеки, і все одно бувало, що Максим не давав старому рота відкрити, причому Гай з Радою не розуміли жодного слова з того, що говорилося, а дядечко то кричав до хрипоти, то шматував малюнки і топтав їх ногами, обзивав Максима невігласом, гіршим від дурня Шапшу, то раптом заходжувався люто чухати обома руками обрідне сиве волосся на потилиці й мурмотів з приголомшеною усмішкою: «Сміливо, масаракш, сміливо… Ви маєте фантазію, молодий чоловіче!» Особливо запам’ятався Гаю один вечір, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцімто деякі з цих викопних тварин пересувалися на задніх кінцівках, заява ця, певно, дуже просто і природно розв’язувала якусь давню наукову суперечку…
Математику він знає, механіку він знає, військову хімію він знає блискуче, палеонтологію — боже, ну кому в наш час відома палеонтологія! — палеонтологію він також знає… Малює, як художник, співає, як артист… і добрий, неприродно добрий. Розігнав і перебив бандитів, один — вісьмох, голіруч, інший би на його місці козирився, на всіх попльовував, а він мучився, ночей не спав, карався, коли його хвалили та дякували, а відтак одного разу розлютувався: увесь побілів і крикнув, що це нечесно — хвалити за вбивство… Боже, це ж яка проблема була — умовити його до Легіону! Все розуміє, з усім згоден, хоче, але ж там, каже, доведеться стріляти. В людей. Я йому кажу: у виродків, а не в людей, у потолоч, гіршу від бандитів… Домовились, дякувати богу, що попервах, поки не звикне, буде просто роззброювати… І смішно, і страшно якось. Ні, недаремно він постійно пробовкується, нібито прийшов з іншого світу. Знаю я цей світ. Навіть книжка про це є у дядечка — «Туманна Країна Зартак». Лежить, мовляв, в Алебастрових горах долина Зартак, де живуть щасливі люди… З опису всі вони там такі, як Максим. І ось яка дивовижа: кали хто-небудь із них залишить свою долину, то вмить забуває, звідкіля він родом і що з ним було раніше, пам’ятає лише, що з іншого світу… Дядечко, щоправда, каже, що ніякої такої долини немає, все це вигадка, є тільки хребет Зартак, а потім, каже, за тієї війни довбонули по цьому хребту супербомбами, отож у горців там на все життя памороки забило…
— Ти чого мовчиш? — спитав Максим. — Ти про мене думаєш?
Гай відвів очі.
— Ти от що… — сказав він. — Я тебе тільки про одне прошу: в інтересах дисципліни ніколи не подавай виду, що ти більше від мене знаєш. Дивись, як поводяться інші, і поводься точнісінько так само.
— Я стараюсь, — сумно сказав Максим. Він подумав трохи і додав: — Важко звикнути. У нас все це не так.
— А як твоя рана? — спитав Гай, аби змінити тему.
— Мої рани гояться швидко, — неуважно сказав Максим. — Послухай, Гаю, давай після операції поїдемо прямо додому. Ну чого ти так дивишся? Я дуже скучив за Радою. А ти ні? Хлопців ми відвеземо у казарму, а потім вантажівкою поїдемо додому. Водія відпустимо…
Гай набрав у груди щонайбільше повітря, але тут сріблястий ящик гучномовця на стовпі майже над їхніми головами загарчав, і голос чергового по бригаді скомандував:
— Шоста рото, виходь шикуватися на плац! Увага, шоста рото…
І Гай лише гаркнув:
— Кандидате Сим! Припинити розмови, марш на шикування! — Максим шарпнувся, однак Гай спіймав його за ствол автомата. — Я тебе дуже прошу… — сказав він. — Як усі! Тримайся, як усі! Сьогодні сам ротмістр буде за тобою спостерігати…
За три хвилини рота вишикувалася. Вже посутеніло, над плацом спалахнули прожектори. Позаду шику м’яко вуркотали двигуни вантажівок. Як завжди перед операцією, пан бригадир у супроводі пана ротмістра Чачу мовчки обійшов шик, роздивляючись кожного легіонера. Він був спокійний. Очі у нього були прищулені, кутики вуст привітно підтиснуті. Потім, так нічого і не сказавши, він кивнув панові ротмістру і пішов геть. Пан ротмістр, перевалюючись і помахуючи скаліченою рукою, вийшов перед шиком і обернув до легіонерів своє темне, майже чорче обличчя.