— Проїзні документи на рядового Гаала готові?
— Так точно.
— Впишіть у проїзні документи підконвойного Махсійіц. Рядовий Гаале!
Гаал клацнув підборами і виструнчився:
— Слухаю, пане ротмістр!
— Перше ніж з’явитися на нове місце служби у нашій столиці, доправте затриманого за адресою, вказаною на оцьому папірці. Після виконання наказу папірець здати черговому офіцерові на новому місці служби. Адресу забути. Це ваше останнє завдання, Гаале, і ви, звісно, виконаєте його, як і належить молодцю-легіонеру.
— Буде виконано! — вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.
Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, підхопила, понесла до неба. О, ці солодкі хвилини захвату, незабутні хвилини, коли виростають крила, хвилини лагідного презирства до всього брутального, матеріального, тілесного… Хвилини, коли прагнеш, щоб наказ поєднав тебе з вогнем, жбурнув тебе у вогонь, на тисячі ворогів, у скописько диких орд, навстріч мільйонам куль, і це ще не все, буде ще солодше, захват осліпить і спалить… О вогонь! О полум’я! О лють! І ось воно, ось воно!.. Він підводиться, цей гінкий, дужий красень, гордість бригади, наш капрал Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави і вірності, і він заспівує, а ми всі підхоплюємо, всі як один…
І всі співали. Співав найясніший пан ротмістр Тоот, зразок легіонера, зразок поміж зразків, за якого так хочеться негайно, під оцей марш, віддати життя, душу, все. І пан штаб-лікар Зогу, зразок брата-жалібника, брутальний, як справжній солдат, і лагідний, як руки матері… І наш капрал Варибобу, до самох кісток наш, старий вояка, ветеран, посивілий у боях… О, як сяють ґудзики і нашивки на його потертому, заслуженому мундирі, для нього не існує нічого, крім служби, нічого, крім слугування!..
…Але що це? Він не співає, він стовбичить, зіпершись на бар’єр, і вертить своєю дурною коричневою довбешкою, і бігає очима, і скалить зуби, шкіриться… На кого вишкіряєшся, мерзотнику? О, як хочеться підійти важким кроком — і з усього маху, залізним кулаком по цьому мерзенному білому вищиру… Але не можна, не можна, легіонерові це не личить: адже він усього лише псих, жалюгідний каліка, справжнє щастя неприступне йому, він сліпий, нікчемний, жалюгідний уламок людини… А цей рудий бандит скоцюрбився у кутку від нестерпного болю… Каторжник, злочинна пика, за петельки тебе, за твою паскудну бороду! Встати, мерзото! Стояти струнко, коли легіонери співають свій марш! І по довбешці, по довбешці, по брудній пиці, по нахабних рачачих очицях… Ось так, ось так…
Гай відшпурнув каторжника і, клацнувши підборами, обернувся до пана ротмістра. Як завжди, після нападу екзальтованого збудження щось дзвеніло у вухах і світ солодко плив і погойдувався перед очима.
Капрал Варибобу, сизий від натуги, кволо пирхав, тримаючись за груди. Пан штаб-лікар, упрілий і буряковий на виду, жадібно цмулив воду прямо з карафки і смикав з кишені носовичок. Пан ротмістр супився з непритомним виразом, ніби намагався щось пригадати. Коло порога брудною купою картатого ганчір’я ворушився рудий Зеф. У нього було розбите обличчя, він хлюпав кров’ю і стиха постогнував крізь зуби. А Мах-сим вже не усміхався. Обличчя у нього скам’яніло, зробилося зовсім як людське, і він незмигними круглими очима, трохи відкривши рота, дивився на Гая.
— Рядовий Гаале, — надтріснутим голосом проказав пан ротмістр. — Е-е… Щось я хотів вам сказати… Почекайте, Зогу, залиште мені бодай ковток води…
Розділ третій
Максим прокинувся й ураз відчув, що голова важка. У кімнаті було задушливо. Знов уночі зачинили вікно. Втім, і від одчиненого вікна користі мало — місто занадто близько, вдень видніється над ним нерухома бура шапка бридких випарів, вітер жене їх сюди, і не рятують ні відстань, ні п’ятий поверх, ні парк унизу. «Зараз би принаймні іонний душ, — подумав Максим, — та вискочити голяка в сад, та не в оцей паршивий, напівгнилий, сірий від гарива, а в наш, де-небудь під Гладбахом, на березі сріблистого Нірсу, та пробігти кругом озера кілометрів з п’ятнадцять що є духу, з усієї сили, та переплисти озеро, а потім хвилин з двадцять походити по дну, аби повправляти легені, полазити поміж слизьких підводних валунів…» Він підхопився, відчинив вікно, висунувся під мжичку, глибоко вдихнув сире повітря, закашлявся — у повітрі було повно зайвого, а дощові краплини залишали на язиці металевий присмак. По автостраді з шипінням і свистом проносилися авто. Унизу під вікном жовтіло мокре листя, на високому мурі щось блищало. По парку ходив чоловічок у мокрій накидці, згрібав докупи облетіле листя. За завісою дощу невиразно бовваніли цегляні будівлі якогось заводу на околиці. З двох високих труб, як завжди, ліниво соталися і хилилися до землі товсті струмені отруйного диму.