Прогупотіли підковані чоботи, хтось палко вереснув:
— Панове! Бойовий Легіон!
— Хай живе Бойовий Легіон!
— Ура! — закричали бліді люди, які тиснулися до стін, щоб не заважати. Ці перехожі ніби чекали тут легіонерів і тепер, дочекавшись, раділи їм, як найкращим друзям.
Кандидат Зойза, зовсім іще хлопчисько, довгий, мов жердина, з білястим пухом на щоках, штурхнув Максима гострим ліктем у правий бік і радісно підморгнув. Максим осміхнувся у відповідь. Секції вже зникли у під’їздах; біля дверей стояли тільки капрали, стояли твердо, надійно, із застиглими обличчями під беретами набакир. Хряпнули дверцята кабіни, і голос ротмістра Чачу прокаркав:
— Перша секція, виходь, шикуйся!
Максим одним стрибком перескочив через борт. Коли секція вишикувалася, ротмістр порухом руки зупинив Гая, котрий кинувся було з рапортом, підійшов до шику впритул і скомандував:
— Надіти каски!
Дійсні рядові ніби чекали на цю команду, а кандидати трохи забарилися. Ротмістр, нетерпляче постукуючи підбором, дочекався, поки Зойза впорається з підборідним ремнем, і скомандував «направо» та «бігом вперед». Він сам побіг спереду, незграбно-спритний, дужо відмахуючи скаліченою рукою, ведучи секцію під темну арку у двір, вузький і похмурий, як колодязь, звернув під іншу арку, таку ж похмуру та смердючу, і зупинився перед облупленими дверима під тьмяною лампочкою.
— Увага! — каркнув він. — Перша трійка і кандидат Сим підуть зі мною. Решта залишиться тут. Капрале Гаал, за свистком трійку до мене нагору, на четвертий поверх. Нікого не випускати, брати живими, стріляти лише у крайньому випадку. Перша трійка і кандидат Сим, за мною!
Він штовхнув облуплені двері і щез. Максим, випередивши Панді, кинувся слідом. За дверима виявилися круті камінні сходи з залізним поруччям, вузькі, тьмяно освітлені. Ротмістр прудко, через три сходинки, біг нагору. Максим наздогнав його і завважив у його руці пістолет. Тоді Максим на бігу зняв з шиї автомат; на секунду його занудило від думки, що зараз, можливо, доведеться стріляти в людей, але він прогнав цю думку — це були не люди, це були тварини, гірші від вусатого Щуролова, гірші від плямистих мавп. Мерзенне болото під ногами, каламутне світло, захаркані стіни підтверджували і підтверджували це відчуття.
Другий поверх. Кухонні аромати, у шпарині прочинених дверей перепуджене баб’яче лице. З нявкотом вихоплюється з-під ніг знавісніла кішка. Третій поверх. Якийсь йолоп залишив на середині площадки відро з помиями. Ротмістр звалює відро, помиї летять у проліт. «Масаракш!..» — гарчить знизу Панді. Хлопець і дівчина, обійнявшись, притиснулися в темному кутку, обличчя у них злякано-радісні. «Геть, униз!» — каркає на бігу ротмістр. Четвертий поверх. Неоковирні коричневі двері з облізлою олійною фарбою, подряпана бляшана дощечка з написом «Гоббі, зубний лікар. Прийом будь-якої пори». За дверима хтось протягло кричить. Ротмістр зупиняється і хрипить: «Замок!» По його чорному обличчю котиться піт. Максим не розуміє. Панді відштовхує його, приставляє дуло автомата до дверей нижче ручки і дає чергу. Сипляться іскри, летять куски дерева, і тої ж миті, ніби у відповідь, за дверима глухо, крізь протяглий крик, бахкають постріли, знову з хрускотом летять тріски, щось гаряче, туге з огидливим вищанням проноситься у Максима над головою. Ротмістр розчахує двері — там темно, жовті спалахи пострілів висвітлюють клуби диму. «За мною!» — хрипить ротмістр і пірнає головою вперед назустріч спалахам. Максим і Панді кидаються слідом за ним; двері вузькі, притиснутий Панді коротко скімлить. Коридор, задуха, пороховий дим. Загроза зліва. Максим викидає руку, ловить гарячий ствол, шарпає зброю від себе і вгору. Тихо, але страхітливо виразно хрускають чиїсь викручені суглоби, велике м’яке тіло заклякає у безвладному падінні. Попереду, в диму, ротмістр каркає: «Не стріляти! Брати живцем!» Максим кидає автомат і удирається до великої освітленої кімнати. Тут безліч книжок і картин, і стріляти тут нема в кого. На підлозі корчаться двоє чоловіків. Один з них без угаву кричить, вже захрип, але продовжує кричати. У кріслі, відкинувши голову, лежить зомліла жінка — біла, аж прозора. Кімната переповнена болем. Ротмістр стоїть над крикуном і озирається, запихаючи пістолет у кобуру. Відчутно штовхнувши Максима, до кімнати увалюється Панді, за ним легіонери волочать важке тіло того, хто стріляв. Кандидат Зойза, мокрий і схвильований, без усмішки простягує Максимові кинутий автомат. Ротмістр повертає до них своє страшне чорне обличчя. «А де ще один?» — каркає він, і тої ж миті падає синя портьєра, з підвіконня важко сплигує довготелесий худий чолов’яга у білому заплямованому халаті. Він, як сліпий, суне на ротмістра, повільно здіймаючи два величезних пістолети на рівень скляних від болю очей. «Ай!» — кричить Зойза…