«Чому?… Хіба я стара вже й неро6ітниця?»
«Нічого не порадимо. Такий вже в нас звичай. А ломити старовину, самі знаєте, якось ніяково-Спочиньте трохи, — 'їхатиму назад, то відвезу й вас човном
Владика повернв на приходство, аби взяти харчів, щоби по скінченю роботи — достойно вшанувати своїх щирих робітників. Узяв на човен і Козубиху. В відсутність владики робота йде ще ніби красше Кождий з нас із таксю пильністю працює, що з боку стоячи й дивлячись на нашу дружну роботу, ніколи ніхто не йняв би віри, що се ми — пустуни-запоріжці.
В полуднє підкріпивши трохи свої сили, забувши й про купанє,_/йи з подвоєною силою знов стали д; роботи. 1 над вечір, іще сонце досить високо, а вже наша половина згромаджена. Дехто з СІЧОВИКІВ, забувши про втому, починає кпити з дівчат, що вони мовляв, такі нездалі робітниці.
«Так не гаразд, братя,»— промовив Моргун. Чи ж винні вони, що слабші за нас?… Ану, хлопці-запорожці, в оборону наших сестер!.. Допоможім їм подолати ворога… До зброї!..»
Всі, як один, узялись знов за граблі та метнулися допомагати дівчатам. У сю саме мить нахвачується й сам владика. Він, парою баских шпаків переїхавши брід, поминувши нас, прямує до самої Січи. Парубок його ледви-ледви стримує коні. А владика, сидячи на возі, навантаженому поживою та ріжни-ми ласощами, радіє, не нарадується з того товариського нашого вчинку.
«Славно, братя-запорожці! — похвалив нас владика. — Завсігди так у житю вашому чиніте… Чи то при добрі, чи то-тим більше, коли твого товариша спіткає якесь лихо, завжди оден другому допомагайте…»
«Та ми, паногче, й самі скінчили б І»— ніби трохи засоромлені, виправдуються дівчата.
«Певно, — перебив їх владика. — Не про те тут річ іде. Я тілько кажу вам, що то за велику силу має та товариська допомога… Бо що може бути величнійше, як сей клич: Всі за одного, а один за всіх?… Громада велика сила! Не дарма ж каже приказка, що дружній отарі — й вовк не страшний.»
Ось і сіно згромаджено. Пархом — так звапи панотцевого парубка — втяв у скрипку. Дехто сміли-війший з нас пустився козачка.
«Зажди-но, Пархоме, — спинив його владика. — На все буде свій час… Воно трохи ніби й не гаразд — після такої праці та й частувати громаду музиками. Ось крихітку перекусимо, а там до вечора можна буде забавитись і танцями.»
Чого тілько не було на тім угощеню?… Ковбаси, пироги, вареники, й ріжні там пундики!.. Добре приготувався наш владика. Знай тілько припрошує нас споживати, його хлібом-солею не гордувати. Подбав він також і про те, щоби славним лицарям, крий Боже, не довелося промочувати горла, хоч чистою та прозорою, але ж теплою річною водицею. Він був тієї думки, що дружною працею ми заробили — освіжитись чимось красщим, як водиця. Цілі два коші привіз владика — холодного меду на-питку та овочевого вина, власного виробу зі своїх таки яблок. Все те в отих фляшках, він навмисне приберіг на сей день.
«Дякувати Господеви й вам, панотче, за хліб Божий, — почав мову кошовий, зауваживши, що не тілько жінота, але й завзяті козарлюги гаразд підкріпились, та де хто вже й прохає Пархоліа втяти щось у скрипку.»
«ІЦе встигнеш подякувати, — відповіда на се владика. — Неси-но, Пархоме, сюди кадовбець.»
Парубок зняз ів воза досить порядний липовий кадовб, у щерть наповнений щільниками меду.
«На ось. козарлюго, звернувсь панотець до збігця від батька-неньки, подаючи йому ціліський щільник запашного меду. — Бери ж… В дома мабуть, мати тне впадоньки. Та дарма!.. Ще не чувано на світі, щоб козак так собі ні сіло, ні впало — загинув… ^а роботою мабуть утомився?… Та нічого, до дому підвезу…»
«Я не хочу… Я піду лазом з усіма…*
«Молодець! Хвалю за се… Радощі й турботи треба ділити з товаришами…»
«А ти по що загортаєш мід у хустину?* — звертається до котрогось владика, спостерігши, що той збирається 'ховати мід.
«Я занесу Оксаночці… (Так звали молодшу сестрицю того січовика.) Розкажу їй, що ми ходили походом за море, й там одбили сей мід у бусурменів…»
«Оттакої… Ніби я вже й бусурмен у вас! — жартобливо проказав панотець, спо. хватившись при тім — на що було йому несамохіть засоромити хлопця.»
Ну, гаразд… гаразд… їж сам той кусень меду, а для Оксаночки ще дістанеш. Добре робиш, що дбаєш про се{:трицю… Пархоме!.. А знеси-но з воза другий кадовбець… Бо чого доброго мої лицарі готові справді той мід од нас відбити! — проказав жартобливо владика.
Після такої бучної вечері, перед якою гадаю, сама навіть гульня на Чортомлицькій Січи мусілаб уступити, — за дозволом нашого владики Пархом утяв веселої, щоб — як ВІН сам висловився — дати нам змогу трохи розворушитись. За сонця ще вирушили ми походом до села. Баскі коні йдуть повільною ступою. А по обидва боки воза, а то й перед кіньми — гордовито ступає завзяте лицарство, перемішавшись подекуди з дівчатами. Дружня пісня далеко-далеко відбиває гься луною.