V
Де тонко, там і рветься. Так само й у Супру-нихи. Нема й року, як смерть забрала її чоловіка, а тут знов нещастє спало на її бідну голову: Одним-єдину корову шинкар-Мендель забирає в неї за чоловікові ще довги. Й плачу було тоді!.. Супру-ниха та її дрібонькі дітоньки голосили по корові, наче по мерцеви.
«Бач, яке коїться на світі! — каже Моргун до кошового, здибавши його на улици, коли той повертався зі школи. Заприсягається, що частками сплачуватиме довг, про те шинкар-невіра не зважає на се й забирає останню корівчину… Й нема на таких — ані суда, ані кари справедливої…
Могли би ми й свому вдерти штуку, — відповідає Моргунови кошовий. Та нехай буде воно вже на завтра.
На Покрову — храмовий празник у наших Розлогах. Владика — шануючи, мабуть, стародавні запорожські звичаї — на храм запросив на при-ходство всеньке наше лицарство тим більше, що був він вельми задоволений нашими співами в церкві. Від владики наші Січовики пішли до школи, де мала одбутися вистава-концерт. Під час вистави Галайда нагадав Моргунови про помсту хижакови шинкареви. На се — Моргун ані слова, лишень на знак згоди сіпнув кошового за полу, й обидва — НІКИЛ1 непомічені — опустили шкільну салю.
На вулици людий не богато. Де-які крамниці вже замкнуті. Один тільки Мендель, не дивлячися на пізню пору, найкрасше торгує. У коршмі тижба пяного люду.
«А я гадав, що ми спізнились; адже торгувати в шинку можна лишень до девятої години… Неза-баро. м Мендель зачинятиме мабугь віконниці. Нй. ось, Моргуне, шпички та встромлюй у скалубини віконниць.»
Понастромлювавши шпичок в одну віконницю, Моргун відійшов на бік, слідкувати за подіями. Кошовий же одним в кном не задовольнився. Мовляв, розтрощивши шиби одного в кна, шинкар гадаючи, що шиби були видушені кимось із гостий, віконниць не оглядатиліе, але зачинятиме одну по другій. Так воно й сталося, ти. м більше, що зачиняв віконниці не салі Мендель, але післав наймита свого, при-дурковатого Авдія.
На бренькіт скла вискочив Мендель із-за шин-квасу, наче ошпарений. Увязався було до людий, — щоби заплатити за поторощені шиби Не почуваючи себе винним, ні.ч'то, звичайно, не хоче платити. Наслідком того счинився у кориімі неаби-який рейвах.
«Дарма ж ото, пан Мендель, чепляється за людий… Що шиби потрощені, самі винні; бо на що в віконницях повстромлювані шпички? — каже хтось із більш тверезих, уздрівши в шпаринках віконниці повстромлювані шпички.
'Шпичка?… Герсте?… Що за шпичка?»— перепитує Мендель. — Узяв у руки лямпу й приди-вляється до вікна.
«Го-го-го!.. Отеє штука!.. «регоче з задово-леня натовп.
«Ха-ха-ха… Хто б його міг таке стругнути?…»
«Коліу ж більше, як не запорожцям… Ну й митці. Та й вороняка ж із того Мендля; потрощив шиби в одному вікні, що б було оглянути инші віконниці?…»
Людям сміх-розвага, а шинкар не аби-як лютує^, проклинаючи наше Запорожа.
VI
Пянстіо з отими коршмами се найбільше лихо народне Через коршми — руйнується добробут господаря; люді падають на моральности; шинкар навіть дитину штовхає на негарні вчинки. Якось ото Менделила зачепила на улици найстаточній-шого з наших Січовиків, на прізс.іще Сагайдачного.
«Хлопче… хлопчику! Щось я тобі маю сказати… Принео*і мені курку, то дам тобі за се цукорків з оріхами.»
«А де я вам візьму курку? — тілько й міг проказати Сагайдачний, страшенно ображений такою пропозицією. Але по хвилі вертається до Жидівки та каже:»
«Добре… В вечері, коли кури «підуть на сідало^ — принесу вам.»
«Який ти розумний, хлопчику… На ось тобі,»— тут Менделиха подає Сагайдочному кілька цукорків..
«Роби так, щоби ніхто не бачив… А принесеш кур."у, дістанеш багато цукорків й оріхів."£
Після такої розмови з Менделихою, Сагайдачний пішов не до дому, але почимчикував до найбільшого товариша свого, що мав прізвище — Кішка… Прозивали ми його так не дурно; нехай яка висока деревина, він же — наче справді той кіт — вилізе на неї. До нього то й звернувся Сагайдачний, щоби допоміг йому добути сову, що виводиласіі у старій каплици на цвинтарі.
«Та на що придалася тобі сова?»— питає Кішка.
«3натимещ багато, то хутко зістарієшся!»— була на се відповідь Сагайдачного.
«Що ж, — згоджується Кішка, — можна допомогти… Коли вона тобі потрібна так конче, то підем.»
За якусь там годину сова, що по дню безпечно сиділа високо на бантині старої каплиці, була в руках спритного Кішки. Той, звязавши їй крила, спустив на діл Сагайдачному.
Як тільки добре смеркло. Сагайдачний взяв сову під паху й у вискоки подався до ІМенделя. Ледви прочинив двері та хотів викликати в сіни жінку шинкаря, а вже тая, вздрівши малого, й подаючи рукою знак, щоби мовчав — сама вийшла до нього.