«А що приніс?* — не вірячи своїм очам, що в малого під пахою курка, питає вона.
«Яка вона пугата… Се з тих… з галагупів* — оглядаючи сову, каже Жидівка.
«Обережно, Суро, щоб не випустити… Наші кури — полохливі,* — остерегає Сагайдачний, побачивши, що Жидівка визволяє сові крила.
«Не бійсь, не втіче… Розвяжу крила та п» щу до кучі під пічю; а завтра до різника.*
При тих словах увійшла до хати. Сову пустила в кучу й заставила Гї затулкою. Для Сагайдачного ж захватила пригорщу оріхів і декілька цукоркіз.
«Ось маєш за курку. А коли вона скашерується, то дам іще… Зайдеш завтра над вечір так…»
«Будьте певні, Суро, що тая курка кошерна,
— каже Сагайдачний, радий, що штука вдалася.»
««Вірю, вірю… Кілька разів купувала у твоєї мами, то ще ні одна курка мені не стрефилася.»
Вернувши до дому, Сагайдачний застає в себе Кішку, що зайшов до свого товариша не так готовити шкільні лекції, ж більше з цікавости про сову.
«А що ти маєш робити з с(вою?»— питає Кішка.
«То була не сова, але курка, ще й з тих гала-гутів!»— посьміхаючись відказує Сагайдачний. — На ось твою частину…
«А де ти взяв?»
«Та ж уторгував за тую кумедну курку…*
Тільки, що почав оповідати, як воно було, — аж влітає в хату Сура.
Як так можна?… Хто видав так обманювати?
— репетує Сура. — Ваш Андрій продав мені курку, аж то… теє… як воно, — те, що вікна бє..
«Вгамуйтесь бо, Суро… Кажіть толком, бо я нічого не розбераю»— лагіднеько каже до Сури Андрієва мама.
і"А ти, прочваро, де курку взяв? Га?…»нараз звертається вона до Сагайдачного.
«Та то, тітко, не курка, але простісенька сова»
— відповідає за товариша Кішка.
«Так… так, — сова!»- спохватилася Жидівка. Вона — дарма що в хаті було темно — видобулась із під печі, розбила на кухні шибу й полетіла, — просто над головами людий, що стояли на улици під коршмою. Ті люди те ж кажуть, що була се не курка, а теє… як його… сова. Отож заплатіть за цукорки та за поторощену шибу.
«Не плещіть бо, Суро, дурниць. Хто ж вам тутечки винен? Колл хотіли ви купити курку, було вдатися до мене; а то найшли купця дубельтового… Коли ж назолятимете мені більше, то я вас — за теє, що- спокушуєте малого на крадіжку — ще й коцюбою потягну.»
Неаби-як схвостана, подалась Жидівка до дому. А мама Андрієва давай тоді картати свого сина, щоб більш не увіходив в якісь подібні тому зносини з шинкарями.
«Нехай, мамо, вона на другий раз відає… А то захотіла, щоб запорожець та й крав кури! — ви-правдується перед ненокою наш Сагайдачний.
* * *
«А що, пане вчителю, чи гаразд ми зробили принявши до нашого січового товариства й Жидів? — так якось на сп'ві звертаємося до нашого вчителя-дірігента, що найбільше цікавився нашою за-поріжською організацією.*
«А як вам здається? — не дає зразу від-повіди вчитель. — Повість» Тарас Буль6а «читали?… Памятаєте, як там один Жидок — з великою небезпекою для себе — під цегляками провіз старого Бульбу аж до Варшави на побаченє з синола Остапом?… Виходить, що наші козаки в старовину мали добрі зносини навіть із людьми не української націо-нальности. Наші прапрадіди запорожці, коли й провадили з кимось боротьбу, то тілько з насильниками та гнобителями. Отож, хто до нас ставиться доброзичливо, — то нема рації відпихати його від себе. Історія з запоріжських часів свідчить, що в славному війську запоріжському були одиниці і з панів-магнатів.
«ІУ1и теж, приймаючи до нашого гурту жидівських хлопців, тим власне й кермувались!»— додав хтось із нашого лицарства.
Треба знати, що деякий час до нашого товариства належав і Стась, синок богатого дідича Поляка Пшебильського. Та недовго він у нас припарився. Якось у нас на Січи той Стась — так ні сіло, ні пало — щось не поладнавши підчас іграїлок, ударив палицею по обличу котрогось із січовиків.
«Ану, хлопці, візьміть його…Треба показати йому, щоби знав, як на далі розбиватися! — заступаючись за свого козака подав таку команду курінний Безрідний.*
«Ані пальцем не діткніть його!.. Так, Хведоре, не можна, — заперечив тому наш кошовий Галай-да. — Адже тоді старий панисько скаже, що ми гуртом збили неповинного ні в чому його синка; матиме привід до скарг і погроз перед нашими батькаии. Красше дайте мені всі слово, що ніхто з вас від сього часу не буде бавитись, ані розмовляти навіть і з тим розбишакою… Се буде найстра-шнійша для нього кара!.. Ото ж пускайте його цілі-ського — нехай забирається від нас…»