Я віддалік побачив дільничного інспектора. Він чатував на розі вулиці й поглядав у наш бік. За хвилину загальмували коло нього. Дільничний — молодий, гінкий лейтенант, веселоокий, з рідким ластовинням на напівдитячому обличчі — скоромовкою доповів:
— Об'єкт стоїть з ночі, товаришу капітан.
Я кивнув і в глибині вулиці запримітив автолавку — сіру машину ГАЗ-51 з металевою будою, що тулилася до штахетника.
— Миколо, взнай, де Топчій, — дав доручення сержантові, і ми рушили з дільничним Тінистою.
Коли я намірився відчинити хвіртку до подвір'я, під яким стояла автолавка, він зауважив:
— Шофера там нема. Я вже заходив.
От тобі на! Моє передбачення справдилось: таки покинув машину Валуйко і втік. На дверях автолавки висів замок, зате кабіна не замкнена. Я глянув на найближчі будинки, потім на посмутнілого лейтенанта.
— Я недавно прийняв дільницю, — вибачливо мовив, зрозумівши мене без слів. — Ще не знаю своїх жителів і підказати вам…
— Гаразд, сховайся за машину, — сказав йому, а сам забрався до кабіни, натис на сигнал.
На тихій, справді тінистій вулиці голосно, надсадно лунала сирена… Я не приймав пальця з кнопки, тривожачи мешканців околиці. Іншого виходу не було. Коли б шофер приїхав удень, хтось та побачив би, до кого він зайшов. Мені вже заклало у вухах. Ген на вулицю видибала бабуся, втупилась у машину. Десь загавкав пес…
Раптом біля зеленого паркану, наче з-під землі, з'явився простоволосий чоловік з рябим піджаком у руці. Він побіг до автолавки, погрожуючи кулаком, щось вигукуючи. Я прийняв палець з кнопки і подумки привітався: «Ну, здоров, Валуйко! Нарешті ми стрілись. Сам ідеш, голубчику, до рук, виманив тебе…» Він рвонувся до кабіни, блідий, з побілілими очима від злості, і зривистим голосом засичав:
— Ти чого репетуєш, так тебе перетак? Хочеш заробити, бовдуре, по мармизі? Ану вимітайся, в печінку тебе й селезінку! Налигався, собако!..
Я спокійно, мовчки розглядав його, молодика моїх років, м'язистого, середнього зросту, з рівним, благородним носом і двома золотими зубами вгорі, із синцем на шиї, мов од щипка. Примітний автолавщик і показний із себе.
— Ти чого лупиш зіньки? Вилазь, так тебе… — і затнувся, наче проковтнув язика, — позаду нього вигулькнув дільничний інспектор.
Водій зробив порух, ніби збирався дременути, та його застережливо взяв за лікоть лейтенант.
— Валуйко Федір Іванович? — запитав я його.
— Я. А що? — здивовано озирнувся.
— Чому не в Терешках? Адже виїхали з готелю на світанку, — відразу відтяв йому шлях до неправди. — У кого були?
— А що? — знову повторив, украй вражений появою працівника міліції, і не знаходив інших слів.
— Відповідайте. Я з карного розшуку, каштан Загайгора.
— А господи!.. — несамохіть вирвалось у нього, і Валуйко зів'яв, втрачаючи свій войовничий шал. — Я ж нічого… Ну, виїхав до однієї… молодиці, — видушив із себе.
— До кого?
— Хутченко Антоніна.
— Де вона працює?
— На колгоспному ринку в продуктовому кіоску.
Це вже підозріло. Невже існував якийсь зв'язок між Валуйком, Хутченко і злодіями? Я перевірив його документи: шляховий лист, накладну. Виявилось, Валуйко продавав вино, вироблене плодоконсервним цехом радгоспу. Ніби все гаразд. Проте для певності вирішив обдивитися автолавку.
— У вас нема в машині ніяких сторонніх речей? — запитав у шофера.
— Яких сторонніх? — не второпав, витягаючи з кишені рябу зім'яту кепку.
— Ну, крім вина, яке ви продавали, — пояснив йому.
Валуйко витріщився на мене:
— Звідки вони? Жартуєте, чи що? Шукайте, — і насмішкувато хмикнув. — Речі… Оселедців купив, хліба…
В кузові, серед порожніх ящиків, ми нічого не знайшли. Валуйко, зовсім отямившись, зловтішно покахикував і тер долоні. У мене підупав настрій, і я готувався вибачитись перед водієм. Ми перейшли до кабіни. Я відчинив скриньку, порпався у різних гайках і болтах, а лейтенант підняв сидіння й теж копирсався у шоферському причиндаллі.
— Товаришу капітан! — несподівано вигукнув дільничний інспектор.
Я обернувся… і не повірив власним очам: він тримав у руці песцевий комір, грубо відрізаний від пальта. А далі… Далі Валуйко поводився точнісінько, як Шалапуха, коли з кишені його куртки випала обручка, лише не пробував тікати. Він присів навпочіпки під парканом й наче скам'янів. Речові докази завжди справляли гнітюче враження на злочинців, бо вже не викрутитись, не заперечити.