Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.
Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. — старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. — сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. — єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. — старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. — сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. — рядовий, піхотинець, ветлікар.
Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.
— Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, — раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. — А які орли!
Оглянувся — позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.
— А я до вас, Тарасе Свиридовичу, — звернувся до нього.
— Впізнали! — зраділо вигукнув. — Я здорово змінився, не всі… — він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. — Заходьте.
Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.
— Ви знаєте, що сталося?
— Оце від сарая, — відказав Дзюняк і скрушно додав: — Неприємність, і шкода того шофера.
— А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? — запитав його.
— Я.
— Коли ж ви були востаннє?
— Їй-бо, не пам'ятаю, — почухав потилицю. — Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.
Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут — нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.
— Скільки у вас чоловік у штаті? — запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.
— Зі мною одинадцять.
— Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, — почав я здалеку. — Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.
У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:
— Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.
Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.
— Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?
— Ні, — жваво відгукнувся завідуючий. — Спочатку… — Він задивився у стелю і почав загинати пальці. — Спочатку тканини, після них — уцінені товари, потім — спортивні й оце другий рік… — Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: — Невже хтось із наших жінок?
— Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, — заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.
— Справді, жінки люблять потеревенити, — охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.
— А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? — для годиться запитав.
— Ні, люди як люди, — не вагаючись, відповів. — У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, — гірко зазначив.
Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.