Коли втіхи вже не стане, не впадай зразу ж у розпуку; але покірно і терпеливо чекай на благодать з неба, бо Бог всемогутній може знову дати тобі ще більшу втіху.
Це ані нове, ані небувале для тих, що знають Божі дороги; бо великі святі і старозавітні пророки нераз відчували таку переміну.
Так, один із них, відчуваючи на собі благодать Божу, мовив: «Я сказав у моїх достатках; не захитаюся по вік» (Пс. 29, 7).
А чого зазнав у серці, коли благодаті не стало, те висловив він так: «Ти відвернув лице своє від мене і я стривожився» (Пс. 39, 8).
Проте він зовсім не впадає у розпуку, а ще гарячіше благає Бога: «До тебе, Господи, взиватиму і Бога мого благатиму» (Пс. 29, 9). Нарешті збирає овоч своєї молитви і засвідчує її вислухання словами: «Господь вислухав і змилувався надо мною: Господь став мені в пригоді» (Пс. 29, 11).
Але в якій? «Ти перемінив мені, каже, мій плач у радість і обвеселив мене втіхою» (Пс. 29, 12).
Якщо отаке-то відбувалося з великими святими, то й нам, немічним і бідолашним, не треба впадати в розпуку, коли часом буваємо ревні, а часом — мляві.
Бо дух приходить і відходить по своїй волі та вподобанню. Тому-то блаженний Йов каже: «Удосвіта завітаєш до нього і нараз досвідчаєш його» (Йов. 7,18).
Так на що ж я можу надіятися, або на що я маю вповати, як не на єдине змилування Боже і не на одиноку надію на небесну ласку?
Бо нехай би були коло мене чи то добрі люди, чи побожна братія, чи вірні друзі, чи то святі книги, чи гарні писання, чи, нарешті, солодкий спів та пісні.
Все те мало що допомагає мені, мало що значить, коли мене благодать опустила і покинула на мою біду.
Тоді нема вже кращого ліку за терпеливість і самозречення, як здатися на волю Божу.
Я ще ніколи не бачив благочестивого і побожного чоловіка, який не зазнав би позбавлення ласки і не чув у собі зменшення ревности.
Жоден святий не був до тієї висоти піднятий і осяяний, щоб він перед тим чи опісля не мав спокус.
Бо спокуса звичайно буває попередньою ознакою втіхи, що надходить.
Тільки тим, хто оберіг себе від спокус, обіцяно небесну втіху: «Тому, хто побідить, — каже Святе Писання, — дам їсти з дерева життя» (Од. 2,7).
Божа ж утіха на те дається, щоб людина набрала сили витримати в прикростях. І на те також приходить спокуса, щоб людина із-за гаразду не пишалась.
Спокусник не спить, і змисловість ще не завмерла, тому не лінуйся готуватися до боротьби; бо ліворуч і праворуч тебе такі вороги, які ніколи не дармують.
Глава 10
ПРО ВДЯЧНІСТЬ ЗА БЛАГОДАТЬ БОЖУ
Чому шукаєш спокою, коли ти для праці народився?
Готуйся більше до терпеливости, ніж до втіхи, швидше до несення хреста, ніж до радости.
Бо хто зі світських людей не хотів би радо прийняти втіхи та духовної радости, якби тільки міг її завжди дістати?
Бо духовні втіхи вищі за всі світові радощі і тілесні розкоші.
А всі світові радощі, то або марні, або погані. Лиш духовні радощі милі й чесні, бо вони походять із чеснот, і Бог налив їх у чисті серця.
Але ніхто не може безупинно за своїм бажанням одержувати ті небесні втіхи, бо хвиля спокуси не дає довго чекати на себе.
Хибна свобода духа і завелика впевненість у собі — це велика перепона для відвідин з висот.
Бог творить добро, даючи нам ласку втіхи, але людина зле робить, коли вона за все те не віддячується Богові.
І тому не можуть спливати на нас дари ласки, якщо ми буваємо невдячними Творцеві та не звертаємо всього знову до первісного джерела.
Бо ласка завжди належиться тому, хто гідно за неї дякує, а від гордого відбирається те, що звичайно дається покірливому.
Я не хочу такої втіхи, яка забирає мені сокрушення серця, і не прагну такого боговидіння, яке веде до гордости.
Бо все те, що високе, — святе; не все, що солодке, — добре; та й не кожне бажання чисте, не все, що нам дороге, Богу миле.
Радо приймаю таку ласку, з якою стаю покірніший і богобоязливіший та більше готовий до самозречення.
Кого вділення благодаті просвітило, а відібрання її гірко провчило, той не наважиться приписувати собі що-небудь доброго: радше він буде визнавати свою бідноту і наготу.
Дай Богові, що Боже, а собі залиши те, що твоє — це значить: віддай Богові дяку за благодать і знай, що тільки твоя вина і та кара, яка належиться за провину.
Став себе постійно на найнижчому місці, а дасться тобі найвище, бо нема найвищого без найнижчого.
Ті, що в Бога найбільші святі, у власних очах бувають найменшими; чим більша їхня слава, тим покірніші вони в серці.