Прийде спокій однієї днини, що її Господь об'явить, і не буде тоді ні дня, ні ночі, як у теперішню хвилю, але вічне світло, нескінчена ясність, тривкий мир і безпечний відпочинок.
Тоді не скажеш: «Хто освободить мене від цього смертного тіла?» (Рим. 7,24).
І не гукнеш: «Горе мені, що моя мандрівка така довга!» (Пс. 119, 5).
Бо смерть щезне, і настане спасіння в повну розкіш, без усякої непевности серед блаженних радощів милого і світлого товариства.
О, якби ти побачив нев'янучі вінці святих у небі! А як славно веселяться тепер ті, ким світ погорджував і вважав їх за таких, що не варті жити.
Справді, ти зразу ж упокорився б аж до земного пороху і волів би радше всім підлягати, ніж старшинувати хоч би над одним чоловіком.
І не бажав би собі в цьому житті веселих днів, але радше тішився б тим, що терпиш Бога ради, і вважав би найбільшим зиском те, що люди за ніщо тебе мають.
О, якби-то ти зрозумів це і закарбував собі глибоко в серці, тоді яким чином міг би хоч раз пожалітися?
Чи не годиться задля вічного життя зносити всі труднощі?
Це не мала річ втратити або набути Царство Небесне.
Тому підніми лице своє до неба. Ось Я, а зі мною всі Мої святі; вони вели на цьому світі велику боротьбу, а тепер утішаються, тепер вони у безпеці, тепер мають спокій і навіки зостануть зі Мною в царстві Отця Мого.
Глава 48
ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ ТА ПРО НЕДОЛЮ ЦЬОГО ЖИТТЯ
Слуга. О, преблаженне життя в Небесному Царстві!
О, пресвітлий дню вічности, якого не затемнює ніч, а найвища Правда завжди просвіщає! Дню постійно радісний, постійно безпечний, неодмінний ніколи.
О, якби-то засвітав той день і всьому дочасному прийшов кінець!
Так, святим він уже світить віковічним сяйвом-блиском, а подорожнім на землі хіба тільки здалека і неначе в дзеркалі.
Знають добре святі в небі, який радісний день, а прогнані сини Єви стогнуть, який він там гіркий і прикрий.
Дні цього віку короткі і нещасні, повні болю і недолі.
Людину поганить тут багацько гріхів, сила пристрастей обплутує її, страх скільки жахів тривожать, тягар журб гризе, тьма цікавостей розсіває, багато всякої марноти завдає їй клопоту.
Її бентежить чимало похибок, великі труди виснажують, спокуси пригнічують, розкоші знесилюють, а біда б'є.
О, коли ж то прийде кінець тому лиху? Коли я визволюся з нещасної неволі гріха?
Коли, Господи, буду про Тебе єдиного пам'ятати, коли буду веселитися Тобою в повній розкоші?
Коли без ніякої перепони опинюся на правдивій свободі, без ніякого тягаря в умі і тілі?
Коли настане правдивий спокій, спокій безнастанний і безпечний, спокій у душі і зі світом, спокій з усіх сторін певний?
Добрий Ісусе! Коли стану перед Тобою, щоб Тебе бачити? Коли оглядатиму славу царства Твого? Коли Ти станеш мені всім у всьому?
Коли я буду з Тобою в Твоєму царстві, що споконвіку приготував для своїх улюбленців?
Я залишився нужденний і вигнанець у ворожій країні, де повсякчас є війни і найбільші нещастя.
Потіш моє вигнання, вгамуй мій біль, бо за Тобою зітхає все моє бажання.
Бо все те, що цей світ дає мені для втіхи, стає тягарем.
Бажаю серцем Тобою втішатися, але я не можу Тебе осягнути.
Хочу прив'язатися до небесних речей, але дочасні справи і невмертвлені пристрасті пригнітають мене.
Духом я рад знятися вище над усе, але тіло проти моєї волі змушує мене підлягати йому.
Так-то я нещасна людина борюся з собою і сам собі я став тягарем (Йов. 7,20), бо дух знімається вгору, а тіло тягне вниз.
О, скільки в серці терплю, коли розважаю про небесні речі, а нараз серед молитви вирине хмара тілесних думок! Боже мій, не віддаляйся від мене і не відвертайся в гніві від слуги Твого (Пс. 70, 12; 26,9).
Вдар блискавкою своєю і порозганяй ті хмари, пусти свої стріли (Пс. 143, 6), і розлетяться всі вражі мари.
Збери докупи мої змисли біля себе, дай, щоб я забув про все, що від світу, дай, щоб я зараз відкинув і згидив собі всі гріховні примари.
Віковічна Правдо, прийди мені на допомогу, щоб ніяка марнота не бентежила мене.
Завітай до мене, небесна насолодо, нехай перед Твоїм лицем щезне всяка нечисть.
Прости мені також і пробач ласкаво, скільки разів я серед молитви про щось інше гадаю, а не про Тебе.
Бо щиро признаюся, що я вже звик на всі боки розсівати свої гадки.
Нераз я не тут, де тілом стою або сиджу, а більше там, куди понесли мене думки.
Я є там, де моя думка. А моя думка раз у раз там, де є те, що я люблю.
Мені зразу приходить на думку те, що від природи приносить приємність або за звичкою припадає мені до вподоби.