Господь. Сину, Моя благодать дорогоцінна, її не вдасться тобі взяти разом із змисловими речами чи із земними втіхами.
Тому ти повинен відкинути все те, що спиняє благодать, коли бажаєш, щоб вона наповнила твоє серце.
Шукай для себе самотности, люби бути сам на сам зі своєю душею, не пильнуй пустої розмови, але радше звертайся до Бога гарячою молитвою, щоб міг заховати сокрушення серця і чисту совість.
Цілий світ за ніщо май, розмову з Богом став вище над усі речі.
Бо не можеш зі Мною розмовляти і одночасно розкошувати в проминаючих дібрах.
Треба відсторонитися від знайомих і дорогих приятелів і відвернути свій ум від усякої дочасної втіхи.
Як гаряче закликає святий апостол Петро вірних християн, щоб на цьому світі вважали себе чужинцями і подорожніми (1 Пт. 2, 11).
О, яке велике уповання матиме при смерті той, кого вже ніщо з цим світом не пов'язує!
Немічний ум ще не розуміє і змисловий чоловік не знає, що означає мати серце від усього відсторонене і що таке свобода духовного чоловіка.
Однак, якщо він хоче стати насправді духовним, то хай відречеться як тих, що далекі йому, так і тих, що йому близькі, і хай нікого так не стережеться, як себе самого.
Коли зовсім переможеш себе, тоді все інше легше побореш.
Справжня перемога — це перемога над собою.
Бо хто впокорив себе так, що змисловість слухає розуму, а розум у всьому підлягає Мені — той справді є переможцем над собою і паном світу.
Якщо бажаєш досягти вершка перемоги, треба рішуче постановити і прикласти сокиру до кореня, щоб видерти і викорінити ту потайну і невладнану схильність цінити себе та свої й земні блага.
У тому полягає його велика хиба, що чоловік себе дуже невладнано любить, і все те, на чому йому залежить, треба з коренем вирвати.
Коли це лихо переможеться і впокориться, зразу ж настане великий спокій і мир.
Але оскільки мало хто старається зовсім для себе завмерти і щиро зректися себе, люди заплутуються самі в собі і вже не в змозі знятися високо духом.
А хто бажає свобідно спілкуватися зі Мною, той хай умертвить усі свої лихі і невладнані почуття і хай не прив'язується пристрасно до жодного створіння особливою любов'ю.
Глава 54
ОДНЕ ДІЯННЯ ПРИРОДИ, А ІНАКШЕ — БЛАГОДАТІ
Господь. Сину, пильно вважай на спосіб діяння природи та благодаті, бо є вони зовсім відмінні, і це так непомітно, що тільки духовна і в серці просвічена людина їх розпізнає.
Всі люди бажають собі добра і в своїх словах чи ділах прямують до чогось доброго, але тому багато з них спогляданням добра обманюється.
Природа хитра, багатьох приманює, обплутує, обдурює і завжди себе саму має на меті.
А благодать поводиться щиро, остерігається всякої тіні лукавства, не має на думці підступу і все чинить тільки ради Бога і в Ньому наостанку знаходить упокій.
Природа не рада ні завмирати, ні терпіти гніву, ані датися перемогти, ані підкоритися, ані добровільно брати ярмо на себе.
А благодать старається вмертвляти себе, противиться змисловості, пильнує того, щоб підлягати, бажає бути переможеною, не хоче вживати своєї свободи, але любить пов'язувати себе правилами і не прагне ні над ким старшувати; бажає завжди жити, залишатися і бути під рукою Божою і ради Бога вона готова покірливо схилитися перед кожною людиною.
Природа працює для своєї користи і вважає на те, скільки зиску прибуває їй від іншої людини.
А благодать зважає більше не на те, що для неї корисне і вигідне, а на те, що громаді придасться.
Природа радо приймає почесть і шану.
А благодать усяку честь і славу покладає на Бога.
Природа боїться осоромлення і погорди.
А благодать радіє, що за ймення Ісусове терпить зневагу (Ді. 5,41).
Природа любить безділля і відпочинок тіла.
А благодать не може дармувати, але радо береться до праці.
Природа старається мати цікаві і гарні речі та має нехіть до того, що буденне і грубе.
А благодать кохається у простоті і маловажності; вона не цурається того, що жорстке, і не боїться одягтися у старі лахи.
Природа пильнує дочасних дібр, втішається земним зиском; вона сумує за втратою, сердиться за найменше образливе слівце.
А благодать звертає увагу на вічні добра, не прив'язується до дочасних речей, не бентежиться втратою маєтку, не ображається прикрими словами, бо вона має свій скарб і свою радість у небі, де ніщо не гине.
Природа є лакома і радше бере, ніж дає; вона любить те, що їй належить і є окремішнє.