А благодать буває щира і товариська; вистерігається окремішности і задовольняється малим, гадає, що краще давати, ніж брати (Ді. 20,35).
Природа має потяг до створінь, до власного тіла і марнот.
А благодать схиляється до Бога і до чеснот. Вона відрікається від створінь, утікає від світу, ненавидить пожадання тіла, обмежує розсіяння, несмілива, щоб прилюдно показуватися.
Природа рада мати втіхи світу, щоб ними у змисловий спосіб утішатися.
А благодать шукає втіхи тільки в єдиного Бога і бажає веселитися найвищим Добром, яке є понад усі видимі блага.
Природа все робить задля власного зиску і користи; вона не може нічого робити даром, а за свої добродійства сподівається дістати щось рівноцінне або краще, похвалу або ласку, й бажає, щоб її вчинки і дарунки високо цінити.
А благодать не шукає нічого дочасного і не жадає іншої винагороди, крім єдиного Бога; а в дочасних потребах не бажає більшого, окрім того, що потрібне для осягнення вічних дібр.
Природа радіє великою громадою приятелів і рідні. Вона чваниться славною батьківщиною і високим родом, схиляється перед великоможними, підлещується до багачів, захвалює свою рідню.
А благодать і ворогів любить, і не пишається гуртом приятелів; не зважає ні на місце народження, ні на рік, якщо немає в тому більшої чесноти.
Вона більше рада вбогому, ніж багатому, співчуває більше невинному, ніж могутньому, тішиться з правдомовним, а не з обманцем.
Вона завжди заохочує добрих людей ревно старатися про кращі дарування (1 Кор. 12, 31), щоб Сина Божого вірно наслідувати в чеснотах.
Природа зразу ж нарікає на нестатки і прикрості.
Благодать терпеливо все зносить.
Природа все горне до себе, бореться і обстає за собою.
А благодать у всьому покладається на Бога, бо від Нього все походить, вона нічого, що добре, не вважає своєю заслугою, не є зухвало певною в собі; не сперечається і не ставить свої думки вище над чужі, але в кожній мислі піддається вічній Мудрості і Божому судові.
Природа прагне пізнати тайни і почути якусь новину; вона хоче показуватися на людях і багато чого спробувати своїми змислами; бажає визнання і таких вчинків, які приносять славу і зачудування.
А благодать не дбає про те, щоб довідатися цікаву новину, тому що все те походить від первородного гріха, бо на землі нема нічого нового, ані тривалого.
Вона навчає керувати своїми змислами, вистерігатися пустого себелюбства і показности; скромно приховувати те, що гідне похвали і правдивого подиву, а в кожній речі, в кожній науці шукати пожиточного хісна, хвали та чести Божої.
Вона не хоче сама себе хвалити і щоб її хвалили, але бажає благословляти Бога в Його дарах, бо Він усім щедро наділяє з чистої любови.
Благодать — це надприродне світло і особливий дар Божий, вона є питомою ознакою вибраних і запорукою вічного спасіння; вона піднімає чоловіка від земної любови до небесної і зі змислового робить його духовним.
Тому, чим більше впокоряється і перемагається природу, тим більша благодать спливає в душу і новими відвідинами серце чоловіка обновляється по Божому образу.
Глава 55
ПРО ЗІПСУТТЯ ПРИРОДИ Й СИЛУ БОЖОЇ БЛАГОДАТІ
Слуга. Господи Боже мій, Ти, що створив мене за своїм образом і подобою, дай мені цю велику і так потрібну для спасіння благодать, щоб я переміг свою погану природу, яка тягне мене до гріхів і на загибель.
Бо чую у своєму тілі закон гріха, який противиться законові мого ума, і полонить мене (Рим. 7,21), щоб я слухав радше змисловости; а я не можу противитися пристрастям, якщо Твоя пресвята благодать не прийде мені на допомогу і не увіллється з жаром у моє серце.
Мені треба Твоєї благодаті, і то великої, щоб я поборов природу, яка постійно має потяг до злого.
Бо коли вона через першого чоловіка Адама впала у гріх, і через це зіпсувалася, кара за це лихо переходить на всіх людей так, що навіть саму природу, яку Ти створив доброю і правою, вважається вже грішною і немічною через її схильність до злого і до того, що гірше.
Бо та дрібка сили, що ще в ній залишилася, є мов та іскорка, що тліє в попелі.
Вона є тим природним розумом, який оточила моторошна темнота; у нього все ще збереглося розуміння добра й зла, та різниці між правдою і неправдою, але він не має сили виконати все те, що вважає добрим, і не володіє вже повним світлом правди, ні чистотою своїх відчуттів.
Звідси походить, Боже мій, що я серцем кохаюся в Твоєму законі (Рим. 7,22), знаючи, що Твоя заповідь добра, справедлива і свята, і осуджую всяке зло, знаючи, що гріха треба остерігатися.