Ґабріеле Д’Аннунціо
Насолода
Передмова
Д’Аннунціо: Антикварний Ерос у відсвітах великої війни
…Ви не гортаєте сторінки цього роману – ви торкаєтесь гаптованих сріблом пурпурових портьєр, що захищають притульну тишу алькова від шпаркого римського сонця, вдихаєте запах екзотичних квітів, грієте руки полохким полум’ям старовинного каміна. Ті квіти не в’януть і те полум’я не гасне, і навіть вітер історії не здатен відхилити ті сріблом гаптовані портьєри і змусити героя роману Д’Аннунціо вийти із зачаклованого кола своїх фатальних пристрастей, оманливих снів душі, екстазу любовної уяви та меланхолійних про неї спогадів.
Таким лишається в літературній пам’яті Європи і Ґабріеле Д’Аннунціо, князь Монтеневозо, князь Сніжної Гори – харизматична емблема італійського декадансу, вишуканого занепаду аристократичного світу, прощання з «la Belle époque», «прекрасною епохою», з її інтелектуальними й любовними учтами перед вибухом Першої світової та кривавою вакханалією ХХ століття. Д’Аннунціо – поет і пілот, прозаїк і політик, драматург та ідеолог, «коханець-воїн».[1] Своє життя в усіх його фактах, проявах і деталях він послідовно будував як таємничий, інтригуючий синтез плюралістичності своїх масок і міфів.[2] Нащадок знаменитих коханців та авантюристів італійської історії – від Казанови до Каліостро, – Д’Аннунціо перетворив образ інтелектуала на вишуканий твір мистецтва, вплинувши тим самим на культурну атмосферу свого часу своїм стилем і смаком, моделями поведінки та баченням світу, своїм «неповторним буттям».[3]
Найвідоміший італійський письменник переддня Великої Війни, століття якої припадає на 2014 рік, «Пророк», як його називали, «Vate», Д’Аннунціо належить до італійського літературного Пантеону. Письменник криз і суперечностей, приклад «контрастних ідентичностей», справжній «персонаж», що й досі хвилює італійську та європейську уяву,[4] викликає до себе також контрастне ставлення, захоплення і роздратування водночас. Неоромантичний дух героїзму занурений в нього у гедоністичну еротику. Д’Аннунціо-пілот співіснує з Д’Аннунціо-езотериком і масоном. З його іменем асоціюється вишуканість до маньєризму, елітарність, що межує зі снобізмом, естетизм і фашизм, пафос і меланхолія. Цей південний італієць був закоханий у Венецію[5] та мав особливий зв’язок з Трієстом. Його боготворили, але й вважали нестерпним – з його культом латинської античності та індустріальної цивілізації, фізичної досконалості й психологічних лабіринтів, патріотичним пафосом та гігантським Еґо. Переконання в елітарній природі мистецтва та у власній обраності творять цей типовий д’аннунціанський симбіоз життя і творчості як нероздільних між собою, взаємно доповнюваних субстанцій. На відміну від «петраркізму», скажімо, що позначає суто літературну традицію, термін «dannunzianesimo» («даннунціанізм») означає окремий стиль життя і творчості,[6] поліморфічний психомистецький феномен, де не можна провести чіткої грані між літературним персонажем та реальним.[7] Інший такий персонаж на європейській сцені – Оскар Вайлд. Обидва ці «панестети» з їхньою свідомою ексцентрикою та глибинним драматизмом, з культом життя як витвору мистецтва були знаком доби, символом її драм, утрат, ностальгій і прозрінь.
Іншими словами, суперечності Д’Аннунціо великою мірою позірні – власне, суперечлива хіба що грань століть, епоха великих зламів та геополітичних потрясінь, в яку довелося жити письменнику. Його формують Ніцше і французький символізм – звідси культ надособистості та унікальності мистецької природи людини. Вплив Ніцше, однак, був швидше літературного, ніж філософського порядку. Ідея Надлюдини присутня в творчості Д’Аннунціо, але в інваріанті Надмитця – творчої особистості, наділеної винятковими правами через свій талант. Тож він був далекий від нігілізму німецького філософа. Він називав себе «атеїстом», але все ж ніколи не сказав би, що «Бог помер», оскільки в його мистецькій свідомості гармонійно спілкувалися між собою різні боги й божества – і всі чудовим чином живі. Д’Аннунціо приваблювали різні форми релігійного почуття – від пантеїзму до францисканізму, від сонячної закоханості в грецьких богів до похмурого захоплення окультизмом. «Я вільна людина, – писав він, – і земля – моя єдина батьківщина». В його філософії швидше можна побачити відгуки віталізму – тотального сприйняття життя в усіх його проявах без моральних чи ідеологічних обмежень як пошуку діонісійської насолоди, як тріумфу вільних чуттів, емоційно-інтуїтивного пізнання суті. Зрозуміло, такі почуття можуть належати лише людям обраним, покликаним відродити світ, вдихнути в нього те, що Анрі Берґсон назве «élan vital», «життєвим поривом», життєтворчою енергією у своєму філософському трактаті «Творча еволюція» («L’Evolution créatrice», 1907). Власне, бачення елітарної природи мистецтва у Д’Аннунціо цілком вписується у філософію берґсонівського віталізму: людина знаходиться на вершині еволюційного процесу, тож лише геній, що володіє Божим даром, здатен збагнути вищі закони буття.
1
Так називається книжка про Д’Аннунціо Джордано Бруно Ґуеррі, дослідника соціокультурної історії Італії ХХ ст.:
2
Цікаво, що навіть назва однієї з недавніх ґрунтовних студій творчої біографії Д’Аннунціо по-різному звучить в англійському оригіналі та італійському перекладі. В оригіналі письменника названо: «поет, спокусник, проповідник війни», а в італійському перекладі: «людина, поет, сон життя як твір мистецтва». Див.: Lucy Hughes-Hallett. Gabriele D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.
3
Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2000.
4
Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунціо як персонаж в італійській та європейській уяві (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.
5
Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Roma, Lucarini, 1991.
6
Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’єкт без меж. Інтерпретація даннунціанізму]. – Milano: Barbarossa, 1994.
7
Символічним у цьому плані є такий епізод. Д’Аннунціо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венеції він був серед тих, хто ніс труну Ріхарда Ваґнера до вокзалу, звідки композитора відвозили в останню путь у Баварію. Цей епізод був описаний у романі «Полум’я», головний герой якого – геніальний поет на ім’я Стеліо Еффрена, ніцшеанська «надлюдина» – був «альтер еґо» Д’Аннунцiо (в самому прізвищі героя закодований латинський вираз