А ще музика: творчість Д’Аннунціо занурена в музику – і проза і поезія. Сам він, до речі, грав і на скрипці, і на фортепіано, і на гітарі. Мав удома скрипку Якобуса Стайнера, одного з кращих скрипкових майстрів Тіроля, попередника Страдіварі. Герой вперше зустрічає Елену Муті на концерті Бетховена. «Місячна соната» – музичне тло їхнього кохання. Друга його коханка, Марія Феррес, – музикантка, що грає Баха і Шумана…
Мистецтво вічне – як вічна любов. У любові час не проминає. «Якщо театр любові не змінився, – каже письменник, – чому би мала змінитися любов?» Не просто конкретне почуття зі своєю історією, але сама ідея вищої любові – прихований символічний афродизіак цього роману. Погляд жінки, усмішка жінки спроможні пов’язувати між собою історичні епохи. Нематеріальна усмішка Елени – не порух губів, а «випромінювання душі через губи», а очі її «залишалися сумними й наче загубленими в далечі внутрішнього сну. То були справжні очі Ночі, затягнуті густою тінню», що їх міг би уявити собі хіба що Леонардо да Вінчі…
І все ж абсолютний протагоніст цього роману насправді навіть не Андреа і не його кохані жінки. Це – Рим. «Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарів, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумів, а Рим вілл, фонтанів, церков». Словом, не монументальний античний Рим, не величний Ватикан, а витончений, зелений, сонячний Рим вохрових, бежевих чи кольору англійської троянди вілл, що тонуть у садах, ренесансних скульптур уже доби маньєризму, церков у тіні магнолій та олеандрів. Не місто імператорської величі, не релігійне серце християнського світу, а Вічне місто для прихистку коханців, що прагнуть розчинитися у навскісних променях призахідного сонця, в жебонінні вод біля притульного фонтана. Емблематичний той улюблений Фонтан з Черепахами: посеред невеличкої площі Маттеї в серці єврейського ґетто. Просто чаша з водою, яку тримають оголені юнаки. А потім Лоренцо Берніні додав на краї чаші бронзових черепашок. І що? І нічого. Просто гарно без пояснень. Минають століття, і ллється веселими голосами вода на їхні лискучі бронзові панцирі.
Це освідчення в любові не до античного, а до італійського Рима, до ренесансної традиції як до осердя європейської культури, яка, в свою чергу, є для Д’Аннунціо серцем людської цивілізації. Але ця любов до Рима розчинена в людській любові, в найінтимніших почуттях, найсокровенніших пристрастях. Андреа мріє жити на віллі Борґезе чи віллі Медічі з картинами Рафаеля і Тиціана, де світились би грецькі статуї у хащах самшиту, де червоний граніт з Орієнту контрастував би з білим каррарським мармуром. Але вся ця мистецька розкіш бачиться лише сценою для безсмертного кохання.
Рим описується часом подібно до жінки. Це Рим, славний не м’язами гладіаторів, а фосфоресцентний «божественний Рим» у жовтні, промальований розмитими лініями кольору ардезії… Ардезія – так називається скеля на півночі Італії – сірого кольору з переходом у блакитний. І десь удалині цей Рим кольору ардезії поглиблюється блискотливими гранями аметисту… Або зимовий Рим у спіралях сріблястих туманів. Тож якщо в поле зору автора і потрапляє «грандіозне видовище імперських палаців» на пагорбі Авентіно, «підпалених червоним призахідним сяйвом, які палахкотіли між чорними кипарисами, крізь які сотався золотавий пил», то йдеться насправді не про велич античної архітектури, а про дивовижний пейзаж у слові в пурпурово-чорно-золотих тонах, – у тому фаустівському слові, що зупиняє мить кохання у безмірі космічного часу.
Вічне місто перенизане легким мереживним плетивом застиглої музики каменю, в якому загубилися душі вірних і зрадливих коханців. І сама книга – як те біле віяло зі слонової кістки вишуканої жінки, крізь майстерне різьблення якого бачимо то архітектурні обриси Вічного міста, то ніжний блиск закоханих очей. На невидимому тлі концтаборів і пожарищ ХХ ст. проходить жінка, цілуючи коханого в кутики вуст, закриваючись білим віялом, а вітер відносить її нечутні слова кудись ген за Тибр.