І тут він уперше подумав про її чоловіка.
Елена не була більше вільною. Вона відмовилася від чудової свободи вдівства, пошлюбившись із англійським дворянином, лордом Гамфрі Гітсфілдом через кілька місяців після її несподіваного від’їзду з Рима. Андреа пригадав, що бачив повідомлення про шлюб в одній зі світських хронік у жовтні тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року; і чув безліч коментарів про нову леді Елену Гітсфілд серед багатьох відпочивальників римської осені. Він також пригадав, що попередньої зими зустрічався з десяток разів із тим лордом Гамфрі на суботах княгині Джустиніані-Бандіні та на різних заходах публічного характеру. То був чоловік сорока років, із волоссям попелястого кольору, із залисинами на скронях, майже безкровний, з гострим поглядом світлих очей, з великим опуклим лобом, помережаним венами. Його прізвище було як у того намісника, який очолював героїчну оборону Гібралтару (1779–1783), що їй надав безсмертя пензель Джошуа Рейнолдса.[50]
Яке місце посідав той чоловік у житті Елени? Які зв’язки, окрім подружніх, пов’язували її з ним? Які зміни відбулися в ній унаслідок матеріальних і душевних контактів із чоловіком?
Непевні здогади заполонили душу Андреа. Посеред цієї штовханини думок перед ним чітко й виразно постало видіння їхніх любощів. І біль був таким нестерпним, що він аж підхопився на ноги інстинктивним стрибком, бо відчув, як його зненацька поранило в один із життєво важливих органів. Він перетнув кімнату, вийшов у передпокій і підійшов до незамкнених дверей, які залишив прочиненими. Була за чверть п’ята.
Через короткий час він почув кроки на сходах, шелестіння одягу, засапане дихання. Не було сумніву – сходами підіймалася жінка. Уся кров шугнула йому до голови з такою силою, що, знервований тривалим чеканням, він відчув, ніби сили його покинули й зараз він упаде. Але жіночі кроки лунали вже на останніх сходинках, дихання трохи заспокоїлося, кроки чулися вже на майданчику. І ось на порозі – Елена.
– О, Елено! Нарешті!
У цих словах пролунав такий вираз глибокого болю й тривоги, що на губах у жінки з’явилася загадкова усмішка, в якій були змішані жалість і втіха. Він узяв її за праву руку, яка була без рукавички, й провів у кімнату. Вона ще була засапана; але на її обличчі під чорною вуаллю розлився легенький рум’янець.
– Пробачте мені, Андреа. Але я не могла звільнитися раніше. Стільки візитів треба було роздати. Я була дуже стомлена цими днями. Я більше не можу. Як тут задушно! Які пахощі!
Вона ще стояла посеред кімнати; здавалося, вона трохи вагається, хоч говорила швидко й легко. Плащ, як у кармеліток, з рукавами у стилі Імперії, застебнутими на зап’ястках, із величезним коміром із чорно-бурої лисиці, з єдиною прикрасою, закривав усе її тіло, не приховуючи стрункого стану. Вона дивилася на Андреа очима, в яких тремтіла усмішка, що не приховувала гостроти зацікавленого погляду. Вона сказала:
– Ви трохи змінилися. Хоча я не сказала б, у чому саме. Наприклад, маєте на вустах гіркий вираз, якого я раніше не помічала.
Вона сказала ці слова тоном приязної фамільярності. Відлуння її голосу в кімнаті було таким приємним для Андреа, що він вигукнув:
– Говоріть, Елено! Говоріть іще!
Вона засміялася. І спитала:
– Навіщо?
Він відповів, узявши її за руку:
– Ви знаєте.
Вона забрала руку й подивилася молодикові у вічі.
– Я більше нічого не знаю.
– То ви змінилися?
– Дуже.
Обоє переживали давні почуття. Але відповідь Елени відразу прояснила проблему. Андреа її зрозумів. І швидко, але точно, завдяки інтуїції, властивій деяким душам, що звично аналізують свій внутрішній стан, зрозумів моральний настрій своєї гості і те, що має між ними відбутися. Він уже був огорнутий чарами цієї жінки, як і колись. Але цікавість спонукала його запитати:
– Ви не сядете?
– Сяду, на хвилину.
– Сідайте сюди, в крісло.
«О, моє крісло!» – мало не вигукнула вона зі спонтанним відчуттям, бо впізнала його; але утрималася.
То було широке й глибоке крісло, накрите старою шкірою з блідими витисненими химерами, схожими на ті, які покривають стіни однієї з кімнат у палаці Кіджі. Шкіра набула того холодного й вишуканого відтінку, схожого на тло деяких венеціанських портретів або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слід позолоти, чи тонку черепахову пластину, крізь яку просвічує золоте листя. Велика подушка з далматинської тканини, майже вилинялого кольору, який флорентійські торговці шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.
50