– Мовчи!
– Навіщо мені твої ніжні почуття сестри? Ти запропонувала мені їх супроти своєї волі, дивлячись на мене очима закоханої жінки, доторкаючись до мене своїми невпевненими руками. Надто часто я бачив, як твої очі темніли від насолоди, надто часто твої руки примушували мене тремтіти, я тебе хочу…
Збуджений своїми словами, він міцно стиснув її зап’ястки й наблизив своє обличчя до її обличчя, так що його рот майже вловлював її палке дихання.
– Я хочу тебе, як ніколи раніше, – шепотів він, намагаючись притягти її до поцілунку, обхопивши її груди однією рукою. – Пригадай! Пригадай!
Елена підвелася, відштовхнувши його. Вона вся тремтіла.
– Я не хочу. Зрозумів?
Він не зрозумів.
Він ще більше наблизився до неї, обхопивши її руками: блідий, рішучий.
– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпіти його насильство, – чи ти погодився б ділити з іншими моє тіло?
Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так ніби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимірявши його сили, й тепер боїться, що поранив супротивника надто глибоко.
Палкі почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчі відбився такий гострий біль, що жінка відчула, як її кольнуло в серце.
Після короткої мовчанки Андреа сказав:
– Прощавай.
У цьому короткому слові він висловив гіркоту всіх тих високих слів, які він тепер заштовхав у глиб своєї свідомості.
– Прощавай… – лагідно відповіла Елена. – Пробач мені.
Обоє відчули необхідність закінчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебільшеної чемності. Друга стала ще лагіднішою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтіння.
Вона зняла зі спинки стільця свій плащ. Андреа допомагав їй із підкресленою уважністю. А що їй ніяк не вдавалося встромити руку в один із рукавів, то Андреа її спрямував, ледь доторкнувшись до неї. Потім подав їй капелюшок і вуаль.
– Хочете пройти до дзеркала?
– Ні, дякую.
Вона підійшла до стіни, де біля каміна висіло невеличке старовинне дзеркало в рамі, прикрашеній фігурами в такому легкому й відвертому стилі, що здавалися не вирізаними на дереві, а виготовленими з ковкого золота. То була досить витончена річ, безперечно виготовлена руками одного з майстрів п’ятнадцятого сторіччя для якоїсь Мони Аморросіски або Лальдоміне. Не раз у їхні щасливі часи Елена чіпляла вуаль перед цією темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.
Коли вона побачила, як її обличчя з’явилося на тому каламутному тлі, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густішого, ніж дотепер, накотилася їй на душу. Але вона промовчала.
Андреа дивився на неї пильним поглядом.
Коли вона була готова, то сказала:
– Уже зовсім пізно.
– Не дуже. Десь близько шостої, гадаю.
– Я відпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили мені закритий екіпаж.
– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немає вдома.
Вона ствердно кивнула.
– Прошу вас, щоб ви назвали візникові адресу: готель «Квірінале».[52]
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Вона залишилася сама.
Швидко розглянулася довкола, охопила миттєвим поглядом усю кімнату, зупинивши його на вазах із квітами. Стіни здалися їй ширшими, стеля – вищою. Роздивляючись навколо, вона мала таке відчуття, наче в неї почало паморочитися в голові. Якихось пахощів вона не відчувала, але повітря стало гаряче й важке, ніби в оранжереї. Образ Андреа з’являвся їй ніби у спалахах блискавки. У вухах їй відлунювали звуки його голосу. Вона почувалась непевно? Але як приємно заплющити очі й віддатися цій розслабленості!
Вона опанувала себе, підійшла до вікна, відчинила його й підставила обличчя вітру. Оживши, знову повернулася до кімнати. Бліді вогники свічок мерехтіли, пересуваючи легкі тіні на стінах. Вогонь у каміні вже погас, але розжарені головешки почасти освітлювали священні постаті камінного екрана, виготовленого з фрагмента церковного вітража. Філіжанка з чаєм залишилася на краю стола, холодна, неторкана. Подушка крісла досі зберігала слід від тіла. Усі речі навколо дихали невиразною меланхолією, яка проникала в серце жінки й згущувалася там. Тиск на її ослабле серце дедалі посилювався, перетворюючись на нестерпну тривогу.
– Боже мій! Боже мій!