Їй захотілося втекти звідси. Порив сильнішого вітру розгойдав фіранки, гойднув вогники свічок, зашелестів у кімнаті. Вона здригнулася, затремтіла й майже неусвідомлено покликала:
– Андреа!
Її голос, це ім’я, яке пролунало в тиші, примусили її заринутися, так ніби й голос, і ім’я вилетіли не з її рота. Чому Андреа затримується? Вона стала дослухатися. До неї не долинало нічого, крім глухого, похмурого, неясного гуркоту міського життя в день Святого Сильвестра. На майдані Трінітá-деї-Монті не котився жоден екіпаж. А що вітер налітав усе сильнішими поривами, то вона зачинила вікно. На мить побачила вершину обеліска – чорного, на тлі всіяного зорями неба.
Можливо, Андре досі не знайшов закритого екіпажа на площі Барберіні? Вона чекала, сидячи на дивані, намагаючись придушити безумну тривогу, боячись заглянути собі в душу, відвертаючи свою увагу на речі зовнішнього світу. Її погляд упав на вітражні постаті камінного екрана, ледь освітлені напівпогаслими головешками. Вище, на поличці над каміном, з вази спадали пелюстки великої білої троянди, потроху в’янучи, вони здавалися чимось жіночним, майже тілесним. Увігнуті пелюстки делікатно лягали на мармур, утворюючи ніби шар снігу, який щойно випав.
«Як ніжно тоді доторкалися до пальців ці сніжні й запашні пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зів’ялих троянд падали на килим, на диван, на стільці; і я сміялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець сміявся біля моїх ніг».
Але вона почула, як біля під’їзду на вулиці зупинилася карета. Вона підвелася, хитаючи важкою головою, ніби намагалася витрусити з неї ті образи, які туди проникли. Незабаром увійшов засапаний Андреа.
– Пробачте мені, – сказав він. – Але не знайшовши екіпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площі Іспанії. Карета чекає вас біля дверей.
– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крізь чорну вуаль.
Він був серйозний і блідий, але спокійний.
– Мумпс приїде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повідомити, коли зможу побачитися з вами.
– Дякую, – сказав Андреа.
– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.
– Ви хочете, щоб я провів вас до вулиці? Там нікого немає.
– Атож, проведіть мене.
Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.
– Ви нічого не забули? – запитав Андреа.
– Здається, свою візитницю…
Андреа пішов узяти її на чайному столику. Подавши візитницю, він сказав:
– A strangе hither.[53]
– Ні, мій любий. Друг.
Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потім раптом, усміхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмішкою, змішаною з острахом і ніжністю, краєчок вуалі тремтів над верхньою губою, залишаючи рот відкритим, вона попросила:
– Give me a rose.[54]
Андреа підійшов до кожної вази й дістав із них усі троянди, склавши букет, він тримав його у руках. Деякі з них попадали, з інших облетіли пелюстки.
– Усі вони були призначені вам, – сказав він, не подивившись на колишню кохану.
Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Він ішов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Він бачив її шию, свіжу й делікатну, де під вузлом вуалі маленькі пасма чорного волосся змішувалися з попелястим хутром шуби.
– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.
Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним жестом, тоді як очі засяяли, подивившись на нього. Вона прискорила ходу, сіла в карету, поклала троянди собі на коліна.
– Прощавайте! Прощавайте!
І коли карета рушила, вона впала на сидіння, пригнічена, залившись слізьми, які не хотіли зупинятися, бгаючи троянди конвульсивним посмикуванням рук.
ІІ
Під сьогоднішнім сірим демократичним потопом ганебно тонуть чимало чудових і рідкісних речей, під ним потроху зникає також окремий клас старовинної італійської знаті, в якому зберігалася від покоління до покоління певна сімейна традиція витонченої культури, елегантності та мистецтва.
До цього класу, який я назвав би аркадським, бо він досяг свого найвищого злету в надзвичайно цікавому житті вісімнадцятого сторіччя, належали й Спереллі. Урбанізм, аттикізм,[55] любов до вишуканості, потяг до незвичайних студій, до естетичних дивовиж, археологічна манія, витончена галантність були в домі Спереллі спадковими якостями. Один із них, Алессандро Спереллі, 1466 року подарував Федеріґо Арагонському, синові неаполітанського короля Фердинандо й братові Альфонсо, дюка Калабрійського, манускрипт, що містив деякі поезії «менш грубих» стародавніх тосканських авторів, які Лоренцо Медічі обіцяв опублікувати в Пізі в ́65 році. І цей же таки Алессандро написав на смерть божественної Симонетти, разом із вченими свого часу, меланхолійну латинську елегію, наслідуючи Тибулла. Ще один Спереллі, Стефано, в тому ж таки сторіччі, перебував у Фландрії, де жив розкішним життям, позначеним витонченою елегантністю посеред неймовірної бургундської пишноти; і там він залишився при дворі Карла Сміливого, поріднившись з однією фламандською родиною. Його син Джусто став живописцем, здобувши науку в Джованні ґоссарта;[56] і разом зі своїм маестро приїхав у 1508 році до Італії, в почті Філіпа Бургундського, посла імператора Максиміліана при папі Юлії Другому. Він оселився у Флоренції, де головна гілка його роду досі процвітала. У помічники він узяв собі маестро П’єро ді Козімо,[57] веселого й легкого живописця, сильного й гармонійного колориста, який полюбляв відтворювати своїм пензлем язичницькі легенди. Той достойник не був вульгарним художником. Але він витратив усе своє вміння на марні зусилля, намагаючись примирити свою примітивну готську освіту з найновішим духом Відродження. У другій половині сімнадцятого сторіччя родина Спереллі переселилася до Неаполя. Там у 1679 році такий собі Бартоломео Спереллі опублікував астрологічний трактат «De Nativitatibus».[58] У 1720 році Джованні Спереллі подарував театрові оперу-буф під назвою «Фаустіна», а потім ліричну трагедію «Прокна».[59] У 1756 році Карло Спереллі надрукував книжку аматорських віршів, у яких слова, наповнені хіттю, римувалися з елегантними наслідуваннями Горація, які були тоді в моді. Найкращим поетом був Луїджі, чоловік витонченої галантності при дворі короля-витівника й королеви Кароліни.[60] Він складав вірші з певним меланхолійним і лагідним епікуреїзмом, досить акуратно. Він кохав жінок з аматорським мистецтвом і мав безліч пригод, деякі з них були знаменитими, як-от пригода з графинею ді Честерфілд, чию смерть від сухот він оплакав у канцонах, одах, сонетах та елегіях, ніжних, хоч і трохи квітчастих.
55
56
60
Фердинанд І, король Обох Сицилій (1751–1825), відомий своїм ексцентричним характером та небажанням керувати державою, одружений з Марією Кароліною Австрійською (1752–1814), що перебрала на себе державні обов’язки чоловіка. Герої історичної комедії італійської режисерки Ліни Вертмюллер «Фердинанд і Кароліна» (1999).