Насолода

Також він казав: «Жаль – це пуста втіха бездіяльного розуму. Треба за будь-яку ціну уникати жалю, заповнюючи розум новими відчуттями й новими уявленнями». Але ці добровільні максими, які внаслідок своєї неоднозначності могли бути витлумачені як інші моральні критерії, падали на природу людини, чия сила волі була зовсім слабкою.

Ще одне батьківське зерно дало підступні плоди в душі Андреа: зерно софізмів. «Софізм, – казав той необережний вихователь, – перебуває в глибині кожної насолоди й кожного людського болю. Отже, загострювати й примножувати софізми є те саме, що загострювати й примножувати власну насолоду і власний біль. Мабуть, наука життя полягає в тому, щоб затьмарювати істину. Слово є глибокою річчю, в якій для людини з інтелектом ховаються невичерпні багатства. Греки, майстри слова, вміли найвитонченіше втішатися життям в античності. Софізми процвітали у великій кількості в добу Перикла, у веселому сторіччі». Таке зерня знайшло в нездоровому інтелекті юнака плідний ґрунт. Потроху для Андреа брехня, не так у стосунку до інших, як до самого себе, стала такою звичною, що він став неспроможний ані бути цілком щирим, ані мислити незалежно.

Після передчасної смерті батька він залишився сам-один у віці двадцяти одного року, власником чималого статку, незалежний від матері, під владою своїх пристрастей і своїх смаків. Він жив протягом п’ятнадцяти місяців в Англії. Мати вийшла заміж удруге за свого давнього коханця. І він повернувся до Рима, якому завжди віддавав перевагу.

Рим був його великою любов’ю. Не Рим цезарів, а Рим пап; не Рим арок, терм, форумів, а Рим вілл, фонтанів, церков. Він віддав би весь Колізей за віллу Медічі, Кампо Ваччіно[62] за площу Іспанії, арку Тита,[63] за Фонтан із Черепахами.[64] Королівська розкіш Колонни,[65] Доріа,[66] Барберіні[67] приваблювала його більше, аніж руїни грандіозних імператорських пам’яток. І його великою мрією було здобути у своє володіння палац, прикрашений скульптурами Мікеланджело й картинами Караччі,[68] такий, як Фарнезе; картинну галерею з творами Рафаеля, Тиціана, Доменічіні, таку, як галерея Борґезе; віллу таку, як вілла Алессандро Альбані,[69] де густі хащі самшиту, червоний граніт зі Сходу, білий мармур із Луні,[70] грецькі статуї, картини Відродження, спогади про це місце створювали б зачаровану атмосферу навколо якогось його великого кохання. У домі маркізи д’Ателета, своєї кузини, над дошкою зі світськими сповідями біля запитання: «Ким ви хочете бути?» він написав: «Римським князем».

Приїхавши до Рима в кінці вересня 1884 року, він оселився в палаці Дзуккарі на Трінітá-деї-Монті, над чудовою католицькою оранжереєю, де тінь від обеліска Пія Шостого позначає плин годин. Протягом усього жовтня він прикрашав палац. Потім, коли всі кімнати були оздоблені й готові, він пережив у новій оселі кілька днів неподоланного смутку. Це було бабине літо Сан-Мартіно, весна мерців, похмура й тиха, коли Рим здається не менш золотим, аніж місто на Крайньому Сході, під майже молочним небом, прозорим, як ті небеса, що нависають над південними морями.

Ця томливість повітря й світла, в якій усі речі, здавалося, втрачали свою реальність і ставали нематеріальними, вкидала юнака у глибоку знемогу, наповнювала його невиразним відчуттям невдоволення, некомфортності, самоти, порожнечі, ностальгії. Почуття невиразної тривоги накочувалося на нього як від зміни клімату, так і від зміни звичаїв. Душа перетворює на психічні феномени невиразні враження організму в той самий спосіб, у який сновидіння перетворює, згідно зі своєю природою, інциденти сну.

Безперечно, він тепер увійшов у новий етап свого життя. «Чи знайшов я нарешті жінку та діяльність, спроможні заволодіти моїм серцем і стати метою мого існування?» Але він не знаходив у собі ані впевненості у своїх силах, ані передчуття слави чи щастя. Увесь просякнутий і насичений мистецтвом, він досі не створив нічого вартого уваги. Жадібний до кохання й насолод, він досі по-справжньому не закохався й не спізнав справжньої втіхи. Поневолений ідеалом, він досі не підняв його образ на вершину своїх думок. Ненавидячи біль за своєю природою і своїм вихованням, він був вразливим у кожній частці свого єства, відкритий для болю в кожній своїй частині.

У мішанині суперечливих схильностей він утратив будь-яку волю й будь-яку мораль. Воля, від якої він відрікся, віддала свою владу інстинктам. Естетичне відчуття, витончене, могутнє й завжди активне, підтримувало певну рівновагу його духу; таким чином він міг сказати, що його життя було безперервною боротьбою протилежних сил, замкнене в межах певної рівноваги. Чоловіки, наділені інтелектом, яких виховали в поклонінні культу Краси, завжди, навіть тоді, коли віддаються найбезсоромнішій розпусті, зберігають певний порядок у своїй поведінці. Отже, можна сказати, що уявлення про Красу є внутрішньою віссю їхнього єства, навколо якої обертаються всі їхні пристрасті.

62

Коров’яче поле – так у ХVІ – ХVІІІ ст. називався ринок корів на місці, де знаходиться Римський Форум – політичний, релігійний та торговельний центр Давнього Риму неподалік від Колізею. Під час наполеонівського правління в Італії ринок було закрито і під керівництвом Папи Римського Пія VІІ (1800–1823) почались археологічні розкопки Форуму.

63

Арка Тита – тріумфальна арка на Палатинському пагорбі в західній частині Римського Форуму, шедевр давньоримської архітектури, один із символів династії Флавіїв (69–96 рр. н. е.).

64

Фонтан із Черепахами (1580–1588) – вишукане ренесансне творіння в маньєристичному стилі на площі Маттеї архітектора Джакомо делла Порта та скульптора Таддео Ландіні, що прикрасив фонтан бронзовими постатями чотирьох оголених юнаків. Бронзові черепашки над верхньою чашею фонтана були додані в 1658–1659 рр. рід час реконструкції під керівництвом Лоренцо Берніні або Андреа Саккі.

65

Колонна – одна з найдревніших в Європі князівських династій (нараховує дев’ять століть), що відігравала важливу роль в релігійному та політичному житті Італії, зокрема в історії ґібеллінів. З династії Колонна походило п’ятеро римських понтифіків.

66

Доріа – впливовий аристократичний рід з Генуї, з якого від ХІІ до ХVІ ст. вийшло чимало видатних політичних та військових діячів Генуезької республіки.

67

Барберіні – могутня тосканська аристократична династія, що оселилася у Флоренції в першій половині ХІ ст. У ХVІІ ст. Барберіні були найбільшими меценатами барокового Рима.

68

Карраччі Аґостіно (1557–1602) та Аннібале (1560–1609) – брати, художники та гравери болонської школи.

69

Алессандро Альбані (1692–1779) – італійський кардинал, колекціонер, меценат і антиквар, один з найглибших знавців того часу античного мистецтва; сприяв розвитку неокласицизму.

70

Мармур із Луні – каррарський мармур, одна з найцінніших у світі порід мармуру, що видобувається в Апуанських Альпах. Луні – містечко в Ліґурії, що припинило своє існування ще в ХІ ст.; було головною гаванню для вивезення каррарського мармуру.