Що ж, у цих любовних історіях цікавий не лише характер Д’Aннунціо, а й постаті цих жінок. Його витончені натхненниці, непокірні й жертовні, ексцентричні й трохи схиблені, викликаючи на прю фальшиву мораль свого часу, завойовували свободу від умовностей майбутнім поколінням жінок. Це теж – втілення Італії та Європи на грані століть, постаті, яким європейська культура завдячує безсмертними образами кохання у всіх його формах і виявах.
У 1910 р. письменник перебирається до Парижа на п’ять років, де його знають з перекладів Жоржа Ереля (Hérelle), там панує бурхливе мистецьке життя, йому цікава атмосфера полеміки між натуралістами й декадентами. Тут Д’Аннунціо спілкується з Філіппо Томмазо Марінетті, емблемою італійського футуризму, та Клодом Дебюссі. З Парижа переїжджає на узбережжя Атлантики до аквітанського міста Аркашона, де працюватиме з композиторами (Дебюссі та П’єтро Масканьї) над лібрето опер, писатиме сценарії для фільмів. Відмовляється від почесних академічних звань, від запрошень викладати в університеті – вибирає свободу.
У цей самий період у 1910 р. у Флоренції утворюється Італійська націоналістична Асоціація (Associazione Nazionalista Italiana), або ж Націоналістична партія, фундатором якої був журналіст Енріко Коррадіні. До цієї партії з письменників прилучилися Д’Аннунціо та протилежний йому за стилем і тематикою Джованні Верґа, основний представник італійського натуралізму – веризму. В 1923 р. ця партія перетворюється на Національну Фашистську партію (Partito Nazionale Fascista).
Напередодні Великої Війни Д’Аннунціо мав дуже войовничий настрій. Засуджував «нікчемну пацифістську провінційну Італію» й уславляв ніцшеанський принцип «волі до влади» (Wille zur Macht). Не лише в особистому і творчому житті, але й у вимірі політичному Д’Аннунціо завжди – вузол суперечностей. Повернувшись 1915 р. до Італії, активно виступав із закликом до участі у війні, покликаючись на міф Рима і Рісорджіменто та постать Ґарібальді. Коли вибухнула Велика Війна, цей салонний інтелектуал, аристократичний поет і денді вступив добровольцем у військо – попри свої на той час 52 роки. В 1915–1918 рр. став пілотом у полку аеронавтики. 9 серпня 1918 р. взяв участь у так званому «польоті на Відень» – разом з іншими льотчиками скинув над столицею Габсбургів 50 тисяч листівок із закликом до «народу Відня» припинити опір та гаслом «Хай живе Італія!». Після поранення, в результаті якого втратив праве око, повернувся на поле бою і служив у піхоті. Закінчив війну почесним генералом з численними нагородами.[13]
Так, Д’Аннунціо мав почуття патріотизму, що межувало з націоналізмом. Але не можна забувати, що він був майже однолітком молодої Італійської держави, а отже, свідком її національних тріумфів, надій і розчарувань: об’єднана Італія сформувалась (із часто антагоністичних між собою князівств та герцогств) як національна держава серед західноєвропейських держав найпізніше – у 1861 р. Тож і в часи, коли він був зрілим письменником, італійська державність ще не була зцементована. Проблема ідентичності Італії, її кордонів, її геополітичної ролі в Європі та світі продовжувала бути гарячим і болісним питанням. Ось чому війна стала чи не центральним досвідом життя Д’Аннунціо: вихор геополітичного напруження, що струснув Європу, змінюючи кордони її держав, якнайповніше відповідав екзистенційній філософії письменника, що прагнув почуттів і ризиків на грані.[14] Д’Аннунціо мав і конкретну політичну візію: «інвалідною перемогою» («vittoria mutilata») назвав він наслідки війни для Італії, що втратила території, попри її відхід від Троїстого союзу та внесок у перемогу Антанти над Центральними державами восени 1918 р.[15] Він вважав, що Італія мала би відмовитись від деяких обіцяних – за Лондонським пактом – земель (Північна Далмація), але завоювати хорватське місто Ф’юме, де проживало 25 тисяч італійців (частина населення прибережних міст визнавала себе за італійців, що й породило рух ірредентизму). На думку історика Ґаетано Сальвеміні, вираз «інвалідної перемоги» набув вимірів політичного міфу, на основі якого сформувались базові ідеї фашистської ідеології.
13
Vittorio Martinelli. La guerra di D’Annunzio. Da poeta e dandy a eroe di guerra e «Comandante» [Війна Д’Аннунціо. Від поета і денді до героя війни та «Команданте»]. – Udine: Gaspari, 2001
14
Alfredo Bonadeo. D’Annunzio and the Great War [Д’Аннунціо і Велика Війна]. – Madison (New Jersey): Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1995.
15
Renzo De Felice. – D’Annunzio politico: 1918–1938 [Д’Аннунціо-політик: 1918–1938]. – Bari: Laterza, 1978.