Д’Аннунціо – це також історія італійського кіно. Починалася його співпраця з кіно з бажання створити італійський аналог американським історичним фільмам-«colossal» Девіда Ґріффіта, – так виникли знамениті кінематографічні образи Кабірії, «народженої з вогню», та – особливо – Мачісте, «гіганта з добрим серцем» часів війн між Римом і Карфагеном. Мачісте став протагоністом нескінченних історичних серіалів від 20-х до 60-х років. За творами Д’Аннунціо знято чимало фільмів, а найвідоміший з них – «Невинний» (1976) Лукіно Вісконті – вишукана хвороблива історія подружньої любові і зради, що закінчується смертю новонародженої незаконної дитини, спричиненою чоловіком з ревнощів, та самогубством героя. У знаменитій заключній сцені можна побачити і самокритику життя естета без етичних основ:[19] психологічні перверсії суперестетизму вивершуються розпластаним тілом на балконі розкішної вілли. А остання коханка спішно забирає речі, аби ніхто й не підозрював її присутності, і тихо туманіє її тонка постать у глибині ранкового саду.
Суперечливим є й сприйняття творчості Д’Аннунціо – від беззастережного захвату до жорсткої цензури. Популярність Д’Аннунціо сягала далеко за межі Італії. Про Д’Аннунціо в 1899 р. писала Леся Українка[20] – ще до того, як з’явилося друком перше в Російській імперії повне на той час видання творів письменника у Києві 1904 р. Його твори ставились в європейських театрах та екранізувались. Його п’єсою «Франческа да Ріміні» захоплювалась Віра Холодна – зірка німого кіно. Він вплинув на російських акмеїстів. Слава його почала занепадати лише під впливом італійського футуризму. Найяскравішого письменника Італії часів Першої світової намагалися мало не забути після Другої світової, то засуджуючи його, то байдужіючи до нього. Однак нині активізувався дослідницький і читацький інтерес до письменника. Д’Аннунціївські студії займають значну частину сучасного італознавства. В Пескарі університет носить його ім’я, а видавництво Ianieri Edizioni майже цілковито зосереджене на виданні малодосліджених документів із життя і творчості письменника. Видаються книжки навіть про аптеку Д’Аннунціо у Вітторіале[21] та його «шаманізм»[22] – настільки й досі живі його міфи й містифікації. Хоча насправді, може, річ і не в «шаманізмі», не у вишуканій предметності, що оточувала його буття в літературі, а в тій всеохопній меланхолії «кінця століття»,[23] якій Д’Аннунціо подарував неповторний голос, образ і душу.
У своїх творах Д’Аннунціо долає лінеарність співвідношення Добра і Зла, що панувала в літературі (починаючи від античної трагедії), і показує підводний світ людських почуттів, зокрема родинних – заплутаних, сповнених потаємних імпульсів, часто змодельованих імперативною еротичною енергією. Неможливість однозначних оцінок парадоксально супроводжується абсолютизацією Прекрасного: Д’Аннунціо творить культ любові, жінки, краси, культ мови, культ нації та героїзму, культ латинської цивілізації… Причому слово «культ» не повинно лякати нас, людей, що пережили ХХ століття з його великими й малими потворними культами. Культ абсолютного виміру Прекрасного як імперативу вищого людського буття є частиною філософії не лише химерного італійця, а й загалом культури декадансу – ніби прощання зі світом краси й гармонії перед неминучою його загибеллю.
Письменник, перетворюючи життя на вияв мистецтва, може здатись надмірним у своєму віртуозному естетизмі та гіперболізованій чуттєвості. Але насправді він виявляє глибоко національну рису італійців – спонтанне відчуття краси в усіх її формах та аспектах присутності – і в повсякденному житті, і в трансцендентальній сублімації. Слово стає містичним уособленням цієї краси. У романі «Насолода» ми отримуємо тріумф слова, яке описує музику в камені ренесансного та барокового Рима, філософію минущого і вічного часу, чуттєвість кожної миті любовного почуття, зануреного у вічність. Але так само присутня всемогутня сила слова в його класичній поезії «Дощ серед піній» («La Pioggia nel pineto») з книги «Алкіона». Тут немає ні античних, ні ренесансних сюжетів, є тільки злива, що застає закохану пару серед піній поблизу Пізи над берегом моря. Душа серед літа прагне дива – і воно приходить з цим космічним дощем, будячи сни, ілюзії й надії, спонтанно перетворюючи людські почуття й слова на феномени природи. Музика вірша твориться вільними рядками, поєднаними випадковою римою. Звук дощу будить таємну душу дерев, стаючи музичною симфонією чуттів, кольорів, ароматів, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алітераціях. Кожна рослина стає інструментом під струменями дощу – просолений морем тамариск, високі пінії, що губляться серед хмар, смарагдові мирти. Антропоморфізується природа, а жінка Герміона[24] і закоханий у неї чоловік стають невіддільною її частиною у грі чудодійних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання – і музику вслухування в це мовчання. Слово – послання краси в часі від античних людей до модерних, гарантія непроминальності смислів у надломленій психіці людини «кінця століття» з його агресивною технологізацією та урбанізацією, яким протистоїть тонке плетиво вічних Овідієвих метаморфоз…
19
Суперечність між етичним та естетичним вибором, як між «вибором Сократа» та «вибором Дон Жуана», проаналізована, зокрема, у філософському трактаті Сорена К’єркеґора (1813–1855) «Або – або» (
20
Леся Українка. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) //
21
Attilio Mazza, Antonio Bortolotti. Le medicine di D’Annunzio nella farmacia del Vittoriale [Ліки Д’Аннунціо в аптеці Вітторіале]. – Pescara, Ianieri Edizioni, 2013.
23
24