– Так, пане офіцер, – відказав Теодор, чим викликав усмішку того.
– Нічого, навчимо.
– Ще одне запитання, – не відставав Іван і, побачивши невдоволене обличчя офіцера, додав: – Останнє. Де служитиме мій брат? Куди писати листи?
– Лємберґ, – кинув лейтенант. – Пішли.
Останні слова були адресовані Теодору. Той похапцем схопив плечовий мішок, спішно обняв брата, кивнув друзям і заспішив за офіцером.
Він підозрівав, що пішки до Львова йти не доведеться. Напевне, пан офіцер приїхав сюди каретою, або просто на коні. А лейтенант спокійно повернув на вуличку, що вела до вокзалу, і Теодор зрозумів, що йому доведеться вперше їхати поїздом.
Помітивши переміну у виразі його обличчя, офіцер поцікавився:
– Їздили раніше?
Засмужний спромігся лише заперечливо кивнути головою.
– Нічого, – заспокоїв його офіцер. – Все в житті доводиться робити вперше.
– Пане лейтенант, – звернувся Теодор. – А як вас звати?
Той усміхнувся.
– Взагалі-то, драгуне, цього не прийнято питати командира, але оскільки ви ще не знаєте всіх тонкощів служби, то пробачаю вам. Я лейтенант другого дивізіону 9-го драгунського полку лейтенант Франц фон Шлосман. Тільки, рекруте, хочете хорошу пораду?
– Так.
– Для того, щоб бути драгуном, вам не вистачає однієї деталі?
– Якої? – здивувався Засмужний.
– Вусів.
Теодор мимоволі доторкнувся пальцями до верхньої губи.
– Так-так, – продовжив офіцер. – Драгун без вусів, це те саме, що драгун без коня. Врахуйте це у подальшому.
Вони проминули останні будинки вулиці й вийшли на вокзальну площу. Вона була заповнена народом – військовими та цивільними. Останні здебільшого трималися купок, але все ж око Теодора відзначило, що ці купки майже правильні чотирикутники. Повз них походжали військові, напевне, нижчі чини. Усі вони мали однакові сині мундири із зеленими комірами й обшлагами та крапові штани. Різнилися військові лише кількістю шестикутних зірок на комірі.
Лейтенант фон Шлосман підійшов до групи офіцерів, що розмовляли біля входу до споруди вокзалу. Він підняв руку до козирка і доповів:
– Гер обер-лейтенант! Завдання виконане. Рекрут Теодор Засмужний. Русин. Місцевий житель.
І подав папку.
Старший офіцер (дві зірочки на комірі) чомусь недовірливо подивився на лейтенанта, потім на Теодора, від чого тому стало ніяково, затим відкрив папку.
– Я так розумію, ви розмовляєте німецькою? – запитав він.
– Так.
– А польською?
Теодор кивнув.
– На запитання офіцера треба відповідати, а не кивати головою як кінь! – підвищив він голос.
– Так, розмовляю, пане офіцер, – спромігся на відповідь Засмужний.
– Навчимо, – примирливо вставив інший військовий.
– Звісно, що навчимо, – відтаяв обер-лейтенант. – Не таких навчали. Гер лейтенант! Нехай стає у загальний стрій. Скоро вирушаємо.
Лейтенант знову віддав честь і кинув Теодорові, мовляв, пішли. Він підійшов до однієї з груп рекрутів. При його появі до нього підбіг військовий.
– Пане кадет! Прийміть новобранця! – наказав лейтенант.
– Яволь, пане лейтенант!
Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.
Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!
– Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.
Той заперечливо похитав головою.
– Kim jesteś?[12] – повторив по-польськи.
– Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.
– А ти? – поцікавився Теодор.
– Дмитро Віхоть. Мости Великі.
Теодор у свою чергу назвав себе.
– Care e numele tău?[13] – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.
– Мірча Бок, – відповів румун.
– Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.
– А я більше і не знаю, – признався Засмужний.
Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.
Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.
На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.
Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.