Теодор зручніше примостив на плечі речовий мішок і широкими кроками міряв дорогу.
Хотілося якнайшвидше побачити рідних, яких не бачив цілий рік. За цей час він встиг стати дядьком: Настуня народила дівчинку, котру назвали Ганною; з листів, які він отримував від брата, Теодор дізнався, що на місце пароха місцевої церкви повернувся отець Лев Саламон. Колись він був місцевим служителем у Іоанна Гавришкевича, але вони не прижилися через свої політичні погляди. Тепер же після смерті отця Іоанна Саламон очолив парафію. (Теодор був добре знайомий з о. Левом. Ще будучи служителем, Саламон запримітив допитливого юнака, а служачи у Кам’янці Струмиловій, Теодор Засмужний декілька разів заїжджав у приміське село Честинів, де отець Лев служив парохом.)
Проходячи повз церкву, Теодор зауважив, що вона відчинена, отже, отець там, але не хотілося затримуватися й швидше добратися додому. Не заходячи у церкву, лише перехрестившись перед нею, він заспішив дорогою до рідної домівки.
Треба так статися, що саме на тому самому місці, де минулого разу він зустрів Палазю, його наздоганяли запряжені двійкою коней сани. Це додому повертався пан війт.
На превелике здивування Теодора сани зупинилися. Ілько Проців повагом обернувся до подорожного, і Теодор побачив на кожусі прикріплену ювілейну медаль, таку ж, яку носив і він, лише трикутна колонка була червоною – такі вручалися цивільним чиновникам.
– О! – протягнув війт. – Здрастуй, дорогий сусіде! Назовсім повертаєшся?
– Назовсім, – відповів Теодор.
– От і добре! А то твоїй матері дедалі важче поратися по господарству. Ну, сідай, підвезу. Все ж швидше, ніж на своїх двох.
Здивований такою пропозицією (раніше війт жодного разу не дозволяв собі такого), Теодор все ж піднявся на сани і сів поруч.
– Поїхали! – кинув Проців їздовому, і сани нечутно ковзнули по снігу.
Засмужний сидів зліва від війта, який займав цю посаду скільки він пам’ятав, і дивувався метаморфозі, що відбулася у ставленні колись пихатого Проціва до себе.
Правда, скоро Засмужний зрозумів і причину після того, як декілька разів скосив погляд на недоречну нагороду на кожусі війта. А той, здавалося, цього і чекав.
– Ось! – гордо сказав Проців. – Його цісарська величність відзначив мене за мою багаторічну працю. У селі нагородили тільки мене і ксьондза.
(Ілько Проців завжди називав священика на польський манір.)
У відповідь Теодор не відповів нічого. Йому, звичайно, хотілося похвалитися своєю військовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковість війта, тим більше, що той підвозить його. Нічого, похвалиться пізніше.
Дорога була чудовою, сани швидко помчали, і невдовзі виникли покриті снігом крайні хати. Тут Теодор подякував війтові і зліз із санів: до рідної домівки залишилося зовсім мало.
Зустріч вдома була не менш щирою, ніж минулого року. І знову всі були вдома, у колисці навіть мирно спав новий член родини.
Усі домашні одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очікуваному гостю, але Теодор їх зупинив.
– Не треба мені догоджати, – говорив він. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востаннє нагодували. Я не голодний.
Дванадцятирічний Юрко, що встиг за цей час закінчити свої два класи школи і завдяки престижній службі середнього брата стати ватажком місцевих шибайголів, запитав:
– Дорку! А де твоя щабля?
– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!
– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!
– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.
Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».
– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!
Брат Іван пояснив:
– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.
Теодор усміхнувся.
– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.
Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.