– Невже не впізнала? – здивувався Теодор.
– Чому? Звичайно, я впізнала вас, – нарешті спромоглася на відповідь дівчина.
Це розвеселило Теодора.
– А відколи ми перейшли на ви?
Він зіскочив на землю, перекинув вуздечку коневі через голову. Тепер перед дівчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируванні, тільки важка гвинтівка кріпилася до сідла разом з сумками для їжі і набоїв. Мимоволі Палазя замилувалася сусідом.
– Ми ж з тобою як-не-як рідня, – продовжував він. – Тому давай без твого ви. Згодна?
Дівчина тільки кивнула головою.
– От і чудово! Ти чому сама ідеш?
– Я була на вечірні, – сміливіше відповіла Палазя. – Отець попросив нас декількох залишитися, щоб прибрати в церкві. А решта пішли раніше. А ви… Ти додому?
– Так, нарешті відпросився у командирів. Раніше ніяк не міг.
– А надовго?
– Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросині.
– Так швидко?
– Служба, – скромно, але з деяким значенням відповів Теодор.
– Тоді тобі треба спішити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоїлася Палазя.
– Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаємо дівчат одних у чистому полі. Тому якщо ми поспішимо, то я обов’язково приїду додому ще засвітла.
З цими словами він скочив на коня і подав руку дівчині.
– Я? – здивувалася вона.
– Не хочеш же ти, щоб я запізнився додому!? – посміхнувся Теодор і протягнув руку.
Палазя з деякою недовірою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно підійшла до юнака. Той нагнувся і, схопивши її під руки, легко підняв і посадив перед собою.
– Ой! – злякано вигукнула Палазя і схопилася рукою за куртку Теодора.
– Вйо! – легко підігнав коня Теодор, і кобила рушила легким кроком.
– Впаду!
– А драгуни навіщо? – мимоволі повторив Засмужний полкову поговірку.
Йому було добре від того, що він повертається додому, що поруч сидить мила дівчина, що, зрештою, навіть погода сприяє цьому настрою.
– Коли ваш Йван розказав у селі, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старі солдати, адже ніхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко підеш.
– Тільки не ми, українці, – охолодив її запал Теодор. – Але що це я? Хіба про це належить говорити з красивою дівчиною?!
Він не міг бачити, але Палазя зашарілася.
Як завжди буває у таких випадках, дорога проминула непомітно, і не встиг Теодор опам’ятатися, як в’їхав у село. Бажаючи якнайдовше не відпускати дівчину, Засмужний повернув на головну дорогу і підвіз Палазю до самих воріт. Він зіскочив з коня, допоміг злізти дівчині.
Їх уже помітили. То тут, то там з-за воріт чи паркану дивилися цікаві очі односельців. Краєм ока Теодор помітив не дуже привітний погляд Семка Проціва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприємному сусідові, Теодор Засмужний хвацько підніс руку до шолома, усміхнувся, отримав усмішку у відповідь і легко скочив на коня.
– Но, рідна! – сказав він.
Карта, звикла розуміти свого наїзника з півслова, рушила з місця. До рідних воріт було зовсім близько, і Теодор невдовзі спішився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому місці і дивилася на нього.
Теодор востаннє помахав їй і відкрив ворота. Скрегіт дерев’яних воріт привернув увагу господарів. Неначе навмисне, на подвір’ї зібралася вся родина, тому появу несподіваного гостя сприйняли насторожено.
Але так тривало недовго. Майже одночасно усі впізнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усміхнувся, мама, що йшла зі стайні з цеберком молока, з несподіванки поставила його на землю і сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приїхав!» кинувся до нього.
Теодор підхопив Юрка на руки і притис до себе.
– Виріс як! Га? – говорив він. – Справжній Засмужний!
Одинадцятирічний Юрко дійсно дедалі більше ставав схожий на покійного батька.
Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час підійшов Іван з мамою. Теодор нахилився і поцілував маму в руку. Притис до себе. Він відчув, як сльози мимоволі заслоняють очі: мами ставало щораз менше під одягом, здавалося, були лише кістки.
– Повернувся! – тільки і промовила Марта.
Привітання з братом було стриманим, по-справжньому чоловічим, але не менш щирим.
– Надовго? – запитав Іван.
– До ранку, – відповів Теодор.
– Ой, та то ж зовсім мало! – забідкалася мати. – Зовсім нічого!
– Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогодні тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом і до ранку відпочиває.
– А потім? – зі знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львів?
– Ні. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там і служитиму.