– Та це ж зовсім близько! – зрадів Іван.
Тим часом на порозі хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, і продовжував сприймати її звично, як сусідку. Правда, досить-таки кругленький животик Настуні підказував, що невдовзі і він, і малий Юрко стануть дядьками.
Драгун захоплено подивився на Івана і підморгнув йому.
– Чого ж ми стоїмо?! – занепокоїлася мати. – Ти ж навіть не виспишся!
– А я не спати приїхав, – відповів Теодор. – Додому!
Він передав Іванові вуздечку, підійшов до Настуні й обережно поцілував.
– Ну, здрастуй, родино!
– З поверненням, Дорку!
– Твою сестру бачив, Палазю. Дівкою стала. Заміж не іде?
– Не бере ніхто.
– Так вже і не бере? – засумнівався Теодор. – А сусід?
– Семко? – засміялася Настуня. – Та він же курдупель!
– Зате заможній курдупель! І батько війт!
– Не лежить у Палазі до нього душа! – сказала жінка і, хижо подивившись на дівера, несподівано запитала: – То, може, ти оком на неї кинув?
– Скажеш таке! – сердито відказав Теодор, але Настуня помітила у його словах награне.
Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра!
– Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закінчити незручну для себе розмову. – Треба прилаштувати кобилу.
– Зробимо. Тільки забери увесь цей арсенал.
Звичними рухами Теодор познімав з сідла амуніцію і зброю, звільнив Карту від сідла.
– Незручне сідло, – професійно зауважив Іван. – Натирає коня.
– Не ти перший це помітив, – сказав Теодор.
– Тоді чому…
– Не міняють? А хто їх там у Відні розбере! Сказали їздити так – ми і їздимо, а що коні терплять при цьому, нікому до цього діла немає.
Іван повів Карту до стайні, де, почувши незнайомця, заржали коні, а Теодор, нарешті, зняв шолом. Він пошукав, де можна було б покласти його, і зустрівся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нічого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсім.
– Дорку, іди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи мені поставити щось на стіл.
Мама взяла відро з молоком і разом з невісткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.
– Господи! Добре як!
На ці слова брат відповів:
– Почекай, коли приїдеш назовсім. Тоді зрозумієш: все, що було з тобою раніше, залишилося в минулому і вже не повернеться. Вчені називають це депресією.
– А ти? – здивувався Теодор.
– І я також пережив це. А тобі, брате, буде важче.
– Чому?
– Я служив у піхоті. А ти у драгунах. Тобі важче повертатися до сільської роботи. Тим більше зі Львова.
– Ну, це ще довго. Ще рік. Він, кажуть, найдовший.
– Це точно, – згодився Іван. – То пішли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кімнату.
– Пробачив. Живіть поки що. А там розберемось.
Юрко несміливо доторкнувся до його шаблі.
– Дорку!
– Ну?
– Можна, я побіжу до хлопців? – благально запитав він.
Старші брати переглянулися.
– Звичайно, у шоломі, – здогадався Теодор.
Юрко кивнув головою, від чого шолом накрив обличчя.
– Ну, біжи, – згодився Теодор. – Тільки поверни його мені до завтра, а то який я драгун без шолома!
Підтримуючи головний убір двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважній відстані вже чекали сусідські хлопчаки.
– Як він? – запитав Теодор.
– Нічого, роботящий, – відповів Іван. – Тільки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухає!
– Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пішли до хати.
Брати загрузилися амуніцією і занесли її у сіни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мішок і гвинтівку і з ними зайшов у кімнату.
За час його відсутності тут майже нічого на змінилося, лише стало дещо затишніше і на стіні з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впізнав себе. Він сфотографувався у березні одразу після того, як став ґефрайтером. Мама повісила знімок над своїм ліжком.
Другий, значно більший портрет висів на протилежній стіні. На ньому у військовій формі третього драгунського полку цісар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своїх любих підданих.
(Брат Іван повернувся з війська переконаним прихильником цісарської монархії. Видно, унтер-офіцер 89-го піхотного полку був більш переконливим, ніж кадет Грегоре Кокулєску.)
– «Боже, буди покровитель, Цісарю, Єго краям», – прочитав Теодор перші слова гімну.
– Тобі не подобається портрет цісаря у нашій хаті? – здивувався Іван.
– Мені не цісар не подобається, а те, що крім нього тут вишу і я, і ду-у-уже гублюся поруч з ним, – відказав середній брат. – Зрештою, мені однаково, поки мене тут немає.