– А чого ти таку маленьку знімку зробив?
За цією суперечкою їх застала мати. Вона з невісткою ходила до комори, щоб набрати якоїсь їжі. Натомість Теодор поставив сумку на стіл і вийняв дві буханки армійського хліба. За формою вони дуже відрізнялися від тих, що пекли у селі, тому жінки з цікавістю їх оглянули.
– І ще…
Теодор поліз у внутрішню кишеню мундира і вийняв декілька банкнотів.
– Ось! Накопив дещо, – винувато сказав він. – Беріть. Це мені на службі не дуже знадобиться, а вам вони більше потрібні.
Час минав непомітно, але швидко. Вже повернувся з гульок Юрко й урочисто показав братові неушкоджений шолом; вже запалили гасову лампу, і світло від неї відкидало на стіни великі тіні; вже пішла відпочити змучена Настуня; вже лягла мама, що не хотіла відходити від сина, якого не бачила довгих два роки; вже вигнали спати наймолодшого брата, а Іван з Теодором все розмовляли і розмовляли. Здавалося, переговорили все, а щоразу несподівано виникали нові теми для розмов.
Зрештою Іван згадав, що Теодорові завтра рано вставати і що він все-таки старший брат, тому владним жестом завершив розмову й наказав відпочивати.
Москвофіл
Через якісь незрозумілі для нього обставини Теодор Засмужний прослужив у війську до середини грудня 1908 року. Як йому розповіли потім, усю осінь адміністрація Львова і командування 9-го драгунського полку (як, зрештою, й інших військових з’єднань імперії) готувалися до визначної дати: другого грудня виповнювалося шістдесят років правління цісаря Франца Йосифа Першого. Того ж дня усім військовим 9-го Галицько-Буковинського драгунського полку ерцгерцога Альбрехта урочисто вручили ювілейний хрест з профілем цісаря. А вже десятого грудня його викликав до себе обер-лейтенант фон Шлосман.
– От і підійшла до кінця ваша служба, ґерфайтер Засмужний, – сказав він. – Завтра зранку можете відбути додому. Сідайте!
Теодор Засмужний, з цього моменту вже демобілізований драгун, сів на запропоноване крісло.
Він ще не звик до новенької нагороди на грудях, тому час від часу скошував погляд на неї. Через стіл командир ескадрону мав таку ж медаль – золотавий хрест з барельєфом цісаря на трикутній білій з червоними смугами колодці. Правда, на грудях фон Шлосмана красувалася ще пара нагород, і найновіша скромно висіла останньою.
– Ви були хорошим драгуном і унтер-офіцером, Теодоре, – сказав фон Шлосман.
– Дякую, гер обер-лейтенанте, – відповів Засмужний. – Я вдячний вам за те, що три роки тому ви вибрали серед рекрутів саме мене.
– Я вибирав не вас, а рекрута, що відповідав певним критеріям. Що ж, я радий, що ви не розчарували мене.
– Бажаю вам, гер обер-лейтенанте, і надалі таких же рекрутів, – щиро сказав Теодор, на що фон Шлосман підвівся, обійшов стіл і зупинився перед вікном.
За склом на замерзлу землю падав лапатий сніг, покриваючи собою глухе провінційне містечко, яке чиєюсь високою волею стало їхньою домівкою.
– Не тільки ви покидаєте полк, Теодоре, – після деякої паузи мовив офіцер. – Я також залишаю Дев’ятку і це місто.
Це було неймовірно. За ці три роки Теодор (та й не лише він) так звик до того, що перший ескадрон асоціюється з обер-лейтенантом Францом фон Шлосманом, що новина його шокувала. З несподіванки ґерфрайтер підвівся.
– І куди… тепер? – запитав він.
– У Відень, – була відповідь.
Це могло означати лише одне: обер-лейтенант фон Шлосман отримав підвищення. Крім того, у дивізіоні говорили, що у столиці офіцер має багату наречену, єдину дочку якогось чиновника з військового міністерства, одного з численних представників дуже розгалуженої вітки династії Габсбургів.
Тобто обер-лейтенанта можна було привітати.
Але Теодор Засмужний пам’ятав субординацію і різницю між ним і офіцером, тому скромно промовчав.
Назавтра не лише він, але й усі драгуни, мобілізовані три роки тому, залишили Кам’янку Струмилову. Востаннє попрощавшись, драгуни розійшлися по своїх домівках. Румуни разом з Засмужним, Віхотем і Скавронеком на підводах направилися до найближчої великої залізничної станції у Жовкві, звідки потягом відправилися на захід. Правда, Дмитро Віхоть залишив компанію перед Жовквою: його подальша путь лежала на північ.
Найпершим зійшов Теодор Засмужний. У Добросині він попрощався з товаришами і навпростець, як рік тому, попрямував додому. Правда, тепер під ним не було Карти, та й без гвинтівки, а особливо без шаблі, він відчував себе незатишно, але душа його співала: він повертався назавжди.
Хоч і була половина грудня і напередодні випав сніг, морозу не було, але й під ногами не хлюпало. Тепла куртка не пропускала холоду, а крапове кепі, як могло, зігрівало голову.