Нарешті брати перестали обніматися, Іван злегка відіпхнув Теодора, щоб уважніше роздивитися.
– Справжній чоловік! – похвалив він. – Як виріс! Ні?
Останнє слово Іван адресував присутнім, чекаючи від них схвалення. Вони похитали головами.
– Ну, а ти, шило!
Іван узяв Юрка за притиснуті до тулуба руки і підніс вгору.
– Чого ж ти побіг? Не признав? Я тебе помітив одразу, думаю, Юрко це чи ні, а він як рвоне від мене…
З цими словами старший брат поцілував наймолодшого, але з рук не відпустив.
– Упізнав, – заспокоїв його Теодор. – Лише побачив тебе, так біг до мене сказати, що я заледве не покарав його.
– Ну навіщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо відповів Іван. – Адже ти хороший?
Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою.
– А де мама? – запитав Іван.
– Пішли до сповіді. Вийдуть вже після служби. Іване, а чому ти тут? – поцікавився Теодор.
– А, це цікава історія. – Іван поставив Юрка на землю. – Мій командир дивізіону, виявляється, дуже хороший знайомий владики. Дізнавшись, що їх преосвященство прибуде на освячення церкви у Кам’янку Лісну і що я сам звідси родом, командир дав мені відпустку.
– Надовго?
– До вечора. Тобто до восьмої години, – уточнив Іван і, поглянувши на середнього брата, розвів руками: – Служба!
– То ти і додому не заїдеш?
– Не можу запізнитися на службу.
– Я тебе відвезу, – впевнено вирішив Теодор. Він поглянув на Юрка, що не відводив очей від старшого брата, і уточнив: – Ми тебе відвеземо.
– Владика! – перебив їх Максим.
Усі, наче за командою, подивилися на дорогу. Одразу ж затихли розмови. Запряжена четвіркою добротних гнідих коней, до церкви, здіймаючи куряву, наближалася чорна карета. На козлах поважно сидів кучер, тримаючи у витягнутих руках віжки.
Дехто знімав шапки і низько кланявся владиці, хтось просто оголював голову.
У людському натовпі утворився вільний коридор.
У цей живий коридор і направив коней кучер. Ще не встигли коні зупинитися і ще не осіла пилюка, як до карети підбіг служка місцевої церкви і відкрив дверцята.
Присутні затамували подих. Не кожен день їм доводилося бачити владику, тому всі хотіли розгледіти якнайбільше.
Майже одразу з’явився єпископ – шістдесятирічний чоловік, не по літах підтягнутий, жвавий, у багато оздобленій сутані. Він ступив на землю, оглянувся і зі словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення.
Час, певно, підпирав, бо єпископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспішив монах, що приїхав разом з владикою.
– Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора і мені йти.
– Та й нам також, – сказав Холод і, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.
– Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене.
– Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настуні?
– Настуні? – здивувався середній брат і, побачивши обличчя старшого, засміявся.
– Ти чого?
– А я-то думав, що ти до нас з мамою приїхав.
– То ти не бачив? – сердито повторив Іван.
– Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив. Може, вона прийшла раніше. Принаймні, дорогою сюди я її не зустрічав. Інакше обов’язково підібрав би.
– Я бачив, – подав голос Юрко.
– Що ти бачив? – здивувався Іван.
– Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.
Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.
– Не треба шукати, – відказав Теодор. – Настуня!
Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри – Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на п’ять років старшою, а Палазі ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.
Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.
Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки з’явився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:
– Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.
– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.
Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.