- Якщо вас усе ще цікавить ота дама, чию фотографію ми сьогодні розглядали, так вона щойно зайшла до нашого ресторану. З нею солідний, як для Кривого Рогу чи Білої Церкви клієнт. Немолодий, з животиком, більше лисий, ніж з волоссям. Вас чекати?
Отак, Сирота, вмийтеся вашою філософією! Ви для вбивці «зону видимої оперативної тиші» на Подолі приготували, а вона вас вирахувала. І не просто вирахувала, а зготувала свою «оперативну видимість». Засвітилася для міліції на Річковому, а сама пасе наступного кандидата в небіжчики за тридцять чотири кілометри від міської зони. Так хто кого перехитрував? Або, як любить говорити наш Старий, хто кого тримав за фраєра?
Я заскочив до комірчини адміністратора і загорлав дурним голосом:
- Шеф, вона в Борисполі!!!
Водій «газика», побачивши, що ми вилітаємо з дверей ресторану, як корки з шампанського, миттю повернув ключ запалювання. В машину ми стрибали практично на ходу.
- Вперед, у Бориспіль, швидше! - заволав я, на що водій з інтонаціями радянської стюардеси скомандував:
- Товариші пасажири, пристебніть ремені, злітаємо. Наш лайнер приземлиться в аеропорту «Бориспіль».
Господи, як ми мчали того вечора через туман по мокрому асфальту - спочатку Набережною, потім через міст Патона, Ленінградську площу, Червоний хутір і, від КПП - по трасі! Сто разів ризикували накритися колесами, останніми словами лаяли власну самовпевненість і благали долю, щоб витримали покришки наших машин і вистачило коньяку у карафці на ресторанному столику. Ми навіть не подзвонили хлопцям з авіапідрозділу, тільки наказали по рації даішникам:
- Повну блокаду аеропорту «Бориспіль» з усіх боків до особливого розпорядження! І викликайте підмогу для нас!…
Коли ми, стікаючи гарячим потом, дісталися мети, то почувалися так, наче оці півсотні кілометрів пробігли власними ніженьками на рекорд. Однак це не завадило нам з першого погляду оцінити професіоналізм колишнього конкурента з Контори. Швейцар уже встиг переодягнутися в офіціантський смокінг і гукнути на допомогу ментів з крильцями. Сам він стояв у залі, біля колони, і незворушно перетирав рушником фужери зі службового столика. Кремезні колеги із роти супроводження рейсів блокували головний вхід, вдало удаючи нафтовиків у відпустці. Службовий хід через кухню, зрозуміло, теж був перекритий наглухо.
А за метр від «нашої людини» зручно вмостилася на стільці та, котру ми палко бажали побачити на власні очі. Її клієнт відповідав опису - пика, хоч пацюки бий або чіпляй на дошку пошани. Щоправда, він виявився не депутатом Верховної Ради, а модним московським стоматологом. Але з іншого боку, у нього точно половина пацієнтів - депутати. І не тільки…
Стоматолог якраз витрушував до своєї скляночки останні краплі коньяку, а дама непомітно підштовхувала свою косметичку до краю столу. Я так зрозумів, що швейцару нашому і під час служби в КДБ не раз доводилось удавати офіціанта. Жоден з його рухів не викликав найменшої підозри і, водночас, жоден жест тих, хто сидів за столом, не поминав його пильної уваги.
Ми полегшено натягли на наші стурбовані фізіономії маски безтурботних гуляк і, начебто видивляючись вільні столики, посунули по проходу на бойову позицію.
І в цей момент сталося те, про що довго говорили у високих інстанціях, що мало серйозні наслідки, а головне - потягло за собою дуже принципові висновки. Щоправда, до нашої операції цей інцидент мав дуже посереднє відношення. Ні, до залу не увійшов Магомаєв з дружиною чи Алла Пугачова зі своїм Орбакасом. Все було набагато гірше!
Біля естради з оркестром ще на момент нашої появи в дверях відбувалась якась незрозуміла метушня. Коли ж до потрібного столика залишилося пройти усього кілька кроків, чийсь владний голос із виразно командирськими інтонаціями гаркнув:
- Мовчати! Всім встать! Панове офіцери!…
Гамір вщух, народ повернувся до естради і побачив там, у самому центрі оркестру, п’янючого, мов чіп, капітана Радянської Армії в польовій формі. В руках він тримав відібрану в музиканта трубу, а перед естрадою закінчували шикуватись в шеренгу по одному ще п’ять хоробрих захисників Вітчизни зі шклянками коньяку в правицях. Аби не впасти від надміру випитого, лівою рукою кожен міцно вчепився за портупею сусіда.
- Гімн! - загорлав той, з трубою, і підніс інструмент до губ.
Усі, включно з нашою опергрупою, остовпіли. Бо товариш капітан заграв не «Союз нерушимый» і не «Живи, Україно, прекрасна і сильна», і навіть не «Ще не вмерла», хоча останнє уявити дуже важко, - ми ж не в Мюнхені і не в Торонто!… Офіцер почав, оркестр дружньо підхопив… «Боже, царя храни!» А п’ятірка патріотів, тверезіючи від благородних почуттів, заревла, кожен у власній тональності: «…сильный, державный, царствуй на славу, на славу нам!» Щелепи в усіх повідпадали, всі впірилися в естраду - крім двох людей, яким не зрадила витримка. Першою була наша брюнетка, котрій не треба було вже зіштовхувати косметичку зі столу, бо її партнер і так відвернув голову на 180 градусів. Жіноча рука блискавично простяглася до скляночки, з якої пив чолов’яга. Але в цей час в розвиток подій так же блискавично включилася холоднокровна особа номер два, старий чекіст у смокінгу офіціанта. Рефлекси його не зрадили. Він упустив на підлогу фужер та рушник і, перш ніж вони впали на килимок, його руки міцно, мов лещата, затисли долоню отруйниці разом з флакончиком. Та так міцно, що вона від болю ледь не втратила свідомість. Її дикий вереск повернув до тями нашу групу і ми за лічені секунди в прямому розумінні слова на руках винесли парочку з-за столу у фойє. Мужчина, щоправда, при цьому випадково налетів причинним місцем на ріжок столу, але то навіть краще - не зміг чинити опору. Жартики п’яних офіцерів обійшлися дорого їм, зате дуже допомогли нам, бо майже ніхто не звернув увагу на миттєву акцію Київського карного розшуку.
Уже в вестибюлі я раптом голосно розреготався. Старий здивовано глянув на мене:
- Ти чого?
- Несемо, як ікону Казанської Божої Матері,- на руках і під «Боже, царя храни!» Рєпіна на нас немає!
- Хреста на тобі немає, а не Рєпіна, - відреагував Старий, котрий, хоч і вважав себе атеїстом, однак ніколи не поминав надаремне ані Господа, ані Матір Божу.
Але тут повз нас, грюкаючи чобітьми, як копитами, вже промчав до ресторану підсилений комендантський патруль. З-під землі вони виринули, чи що? Вірнопідданий спів трансформувався в класичну п’яну армійську бійку з биттям посуду.
Солдатики комендантської роти з автоматами в руках вистрибували зі свого автобусика, коли ми виносили обох затриманих через двері головного входу до нашого обдертого «газика».
Я ще встиг проспівати «Броня крепка и танки наши быстры…», але тут же заробив могутній потиличник від Старого - і стулив писок.
Від автора : звичайно, в історію з виконанням царського гімну в радянському ресторані повірити важко. Проте коли я дізнався з вірогідних джерел прізвище отого хвацького капітана, всілякі сумніви мене одразу полишили. Бо Гуртовенко Олександр Олександрович, син, онук, правнук і праправнук офіцерів Радянської та дореволюційної армій, міг і не таке! Ми познайомилися з ним в Золотоноші, де він, вигнаний з повітряно-десантних військ за «образу словом і погрозу дією генералу Н.» дослужував комбатом у бригаді протиповітряної оборони. А я тягнув там строкову після Університету.
Справді, Сан-Санич міг і не таке. Якось комендант гарнізону прокинувся після могутньої чорної випивки і побачив у себе на грудях власні хромові чоботи. Він швиргонув їх куди подалі і за мить дикий комендантський зойк зірвав на ноги офіцерський гуртожиток і прилеглу до нього територію. Бо чоботи хтось прив’язав на шворці до предмету чоловічої гордості нещасного офіцера. Подейкували на капітана Гуртовенка, однак він спокійно пояснив, що справді, о третій ночі, коли всі вже лежали під столом, особисто дотяг колегу до його кімнати і поклав на койку. А хто вже потім, що саме і за що коменданту прив’язував, то не його, Гуртовенка, клопіт. Пити треба було менше!