А ви кажете - гімн!
13.
Олекса Сирота:
Музичні імпровізації ансамблю під управлінням О. О. Гуртовенка знайшли гідну оцінку у спеціальній постанові Головного управління культури Київського міськвиконкому «Про неприпустимі порушення репертуарної політики окремими колективами Київського об’єднання музичних ансамблів (КОМА)». Найуживанішими словами в постанові, як водиться, були: вказати, попередити, увільнити, оголосити… і, наприкінці: «створити міжвідомчу комісію для поглибленого вивчення з метою подальшого недопущення…» Наскільки я знаю, справу доручили комсомолу, і він, як водиться, її блискуче завалив. Але то вже не наш, ментівський, клопіт. Ми своє зробили. Особу злочинниці встановлено, її саму виявлено і затримано. На додачу - упереджено ще одне вбивство. Решта - то вже для прокуратури, яка починає бити копитами, коли всю брудну роботу виконали інші. Хлопцям і дівчаткам з Різницької дістануться всі лаври - і на голову, і в суп. А з нас, можливо, познімають накладені раніше стягнення. І дадуть догуляти три тижні минулорічної відпустки.
Догуляти мені не дали. Хоча і прокурорські візники цього разу не гнали коней. Ще б пак! - десять епізодів убивств і одна спроба. Все це в особливо підступний спосіб, із заздалегідь обдуманими корисливими намірами. До того ж, злочинець - дама. Тільки не пікова, як у Пушкіна, а трефова. За такий пасьянс летять великі зірки з погонів або прокурорських петличок і перевиконується ліміт по смертним вирокам. Боюсь, що в нашій країні планової економіки існує і такий норматив.
Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства - отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви - спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)
Олекса Сирота:
Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів - і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа - зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша - встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»
Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.
- Ану, киш звідси! - гукнув я. - Це вам що - жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!…
Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:
- Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає - не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко - терпи! Прикрутить по малій потребі - напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!
Жінка сиділа спиною до входу. На мою появу зиркнула через плече, але не встала.
- Вибачайте, що в ресторані я не привітався і себе не назвав. Я Сирота, прізвище таке, старший інспектор Київського карного розшуку. Дозвольте сісти, бо сьогодні добряче набігався через вашу милість.
Вона зміряла мене поглядом, але промовчала.
- Оскільки в «зону» ви вже ходили, не буду співати колисанку про щиросердне визнання, котре пом’якшує покарання.
Жінка іронічно всміхнулась, але я зрозумів, що іронія стосується не мене особисто, а самої інституції «щиросердного визнання».
- Я вже не кажу про явку з повинною. Хоча за певної долі фантазії можна уявити, що опергрупа винесла громадянку Курощапову з ресторану на руках виключно з почуття великої радості від факту готовності вищеназваної громадянки добровільно припинити свою злочинну діяльність і співпрацювати з Органами в інтересах слідства.
І тут жінка вперше від моменту затримання заговорила. У неї був трохи хриплуватий низький голос, який добре звучить по телефону і дуже збуджує деяких мужчин:
- Із «Боже, царя храни» ви здорово придумали. І заникались, як треба. Бо в ресторані на Річковому я вашу лягавську мишоловку одразу просікла.
- Цікаво, як?
- Нормальний мужик красиву бабу з ніг роздивляється. Потім груди оцінює і, вже наостанок, обличчя. А мент на «шість на дев’ять» негайно витріщається, співставляє - та чи не та. В залізничному ресторані теж вами смерділо, навіть креозот не перебивав. А в Жуляни теж нічого було потикатися, бо хоч сержант отой і тупий, як сибірський валянок, зате в офіціантки погляд відьомський. Точно, що запам’ятала! Ось у Борисполі було чисто, інша зміна, тому й ризикнула, взяла клієнта. А ви мене - теж взяли, та ще й під оркестр! А я спочатку зраділа, що не треба косметичку на підлогу кидать і фраєру під столом проміжність показувати. Думаю, доки він либиться, я йому в чарку накапаю. От і накапала! На свою голову!
Я подумав і вирішив не ділитися славою з армійським капітаном. Бо якщо, висловлюючись мовою злочинців, «інспектору горбатого не зліпиш», то хай так воно буде. Тому я лише мовчав і співчутливо хитав головою. Жінка жалібно зітхнула:
- Допитувати прийшли чи просто роздивитись?
- Спасибі, надивився. Мені ваше, як ви там кажете, «шість на дев’ять» щоночі сниться - в парі з Дзержинським.
- А він тут до чого?
- Його портрет у мене в кабінеті перед очима висить. А під ним - ваше фото на кнопці. Допитувати вас я теж не збираюсь - ось вони, мої рученята! Ані блокноту, ані ручки. От посидите до ранку тут, потім у Лук’янівці парашу понюхаєте, скучите за мною, тоді, може, і поспілкуємося через протокол. А зараз я прийшов виключно, аби поглибити вашу ерудицію. Ви чули, що за останні роки практично всім жінкам-убивцям вищу міру замінили на п’ятнадцять років?
- Казали. Хоча, теж не мед, особливо, якщо перші п’ять років у в’язниці. Там або з глузду з’їдеш, або сухоти нараз підхопиш. Та ж сама «вишка», тільки в розстрочку.
- Бачу, ви поінформовані, хоча після відсидки вас на жодній «малині» не засікли. Втім, як каже мій старий Підполковник, хіба зараз «малини»? Дешевий бардак! Проте, як учили вас у школі, майже з кожного правила є свій виняток. Коли я згадував, що жінок практично не розстрілюють, це не означало - жодної жінки не стратили! Про Анку-Кулеметницю вам розповідали?
- Це що - кликуха, чи та, котра в кіно про Чапаєва?
- Вибачте, я забув, що ця історія розкрутилася, коли ви свій строк мотали. До того ж проходила ця кулеметниця не через міліцію, а через КДБ. Ви вгадали, то зовсім інша Анка. Була така, ніжна, дивовижна, відмінниця і, здається, навіть комсомолка. Перед самою війною. Коли німці прийшли, пішла до них служити - у каральний загін, і то не секретаркою. Ну, карателі, вони і є карателі - повне зібрання усілякої наволочі, по якій зашморг плаче. А наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати - з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати. З кулемета, звідси й кликуха. Вбивала наших полонених, партизанів, євреїв, просто заручників. Для неї - що дитина, що каліка на костурах, що вагітна жінка - різниці не було. Усіх косила!