- А до речі - якщо не секрет - чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?
- Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча - різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!
- І за це ви його… пригостили?
- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.
- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?
- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!
- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.
Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.
От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.
Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…
РУШНИЦЯ, ЯКА НЕ ВИСТРЕЛИЛА
“Кава по-турецькому вариться, звичайно, найшвидше. І смакує найкраще.
Насипав у джезву цукор і каву, залив окропом, перемішав
і встромив у гарячий пісок. Або на маленький вогник поставив.
Тут два секрети є: пару разів акуратно перемішати гущу,
що пішла нагору, бажано дерев’яною паличкою
(в наших широтах можна вишневою - аби не сосновою чи ялиновою),
щоб відтягти кипіння. Це перше.
І друге - довести до кипіння, але не кип’ятити.
А потім двічі-тричі: зняв-поставив, зняв-поставив…”
З рецептів Олекси Сироти.
- Послухай, класичний філолог, тобі в Університеті не казали, звідки приказки беруться?
- Напевне, звідти ж, звідки й загадки.
- А до чого тут загадки?
- Ну, тобі, менту, це ж ближче - загадки розв’язувати. Так от, щоб ти знав, їх вигадує один здитинілий графоман із села Пидоси, а потім розсилає по редакціях.
- Знущаєшся?
- Щодо Пидосів?
- Ні, щодо графомана.
- А чого б це мені знущатися? Ми от недавно одержали від нього дев’яносто вісім сторінок із загального зошита, з усіх боків списані загадками. Як тобі така, це по твоїй лінії: «На шиї у тата затягнута шпагата, свято наступає - сильніше затягає».
- Яке свято? День народження Захер Мазоха?
- Не обов’язково. Може бути і День радянської міліції. А взагалі це загадка про галстук.
- А ну тебе разом із твоїм пи-до-якйоготамським графоманом! Я тебе серйозно запитую: звідки всі ці прислів’я з приказками з’являються насправді?
Я подивувався такому незвичному запитанню мого друга Олекси Сироти, але почав старанно переповідати йому відповідний розділ вузівського курсу фольклору. Та він не дослухав:
- Облиш теорію, мене конкретика цікавить. Звідки оце пішло: «Віддай дружину дяді, а сам іди до…»?
- Вибачай, Олексо, у нашому підручнику було лише про любов до праці, до Батьківщини і класову боротьбу. А стосовно того, чому треба йти до незаміжньої сусідки з підозрілою репутацією, на жаль, ані слова.
- Тоді я скажу. Це не інакше, як якісь дореволюційні лягаві придумали. Бо точніше не скажеш.
- Якщо у тебе виникають сексуальні асоціації на рівному місці, Олексо, то це означає лише одне - начальство знову використало тебе у якості пасивного партнера. Тож давай, полегшуй душу.
Від автора: у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку Олекси Сироти було, як я вважав, три породи начальників. Перша - його безпосередні зверхники в Управі. Все той же Старий, наприклад, чи Генерал. Ці хоча могли і обкричати, і навіть послати по інфернальній трасі, але швидко відходили і до них знову можна було йти, як до людей.
З другою породою - партійною - Олекса, на щастя, майже не пересікався. «Керівну і рушійну силу радянського суспільства» - так Конституція СРСР обзивала компартію - в Управі репрезентував замполіт, особа не дуже великого розуму, метушлива, ідейно витримана, але не така вже й небезпечна для довкілля. До того ж, коли черговий комісар починав виявляти надмірну ініціативу або нахабно втручався в справи оперативні чи слідчі, його без зайвого галасу спроваджували куди подалі. Скажімо, в Комі або в Якутію. Звісно, з підвищенням. Але краще було зайвий раз у кабінет до «рушійної сили суспільства» не зазирати. Набагато не безпечнішими були ті партійці, котрі сиділи у відділах контролю райкомів, міськкомів та інших «комів» КПРС, але туди тягали на цугундер не таку дрібноту як інспектори карного розшуку, а виключно вище міліцейське начальство.
Натомість порода номер три офіційно НЕ керувала міліцією. Зате шкоди могла наробити, що тільки ой! Ці начальники були високоосвічені і бездоганно виховані, до того ж не вдягали два дні підряд одну й ту ж сорочку. Вони ніколи не лаялися матом вголос і взагалі ніколи цього голосу не підвищували. Спілкувалися виключно на ви та по імені-по батькові, однак після такого спілкування різне бувало. Хтось сам ішов з роботи, а хтось взагалі зникав, як булька на воді. А той, хто лише втрачав почуття гумору, міг вважати себе щасливцем. Ці начальники сиділи в Конторі, вона ж - Комітет державної безпеки УРСР. Як ви розумієте, в той бік краще було навіть не дивитися. І зайве не поминати.
Та того дня, коли Сирота раптом зацікавився тонкощами усної народної творчості, я дізнався про існування ще й четвертої халепи на голову чесного радянського міліціонера. І називалася вона - прокуратура.
Олекса Сирота:
Мені так пояснювали, що прокуратура, як інституція, була задумана з найкращими намірами. І перший генпрокурор, Криленко, кажуть, був людиною цікавою і талановитою. На Ельбрус лазив, боротьбу самбо в міліції запровадив, у шахи грав на рівні нинішнього гросмейстера. Його офіційно за це і розстріляли у тридцять сьомому. «За шкідництво в радянських шахах…» Що там можна було нашкодити? Ферзя поцупити? Чи підлогу на дачі замість паркету краденими шаховими дошками викласти?
Але політика мене не цікавить. Моя професія - ловити вбивць, грабіжників, ґвалтівників і їм подібних сексуальних збоченців - як ти розумієш, специфічна. Далеко не кожен одержує задоволення від необхідності рити землю голими руками, аби видряпати з-під неї чергового сучого сина. Особливо, якщо його вже вбили, закопали, і напис написали. Ексгумація називається!
Мало кому з простих радянських людей сподобається регулярно одержувати по ребрах, в голову, нижче пояса, а то й ножем у живіт від тих же вищезгаданих сучих синів.