- Тільки та, що у начальника в кабінеті висить. Але то лише для службового користування.
- Даруйте, а я що - в неї оселедці загортати збираюся?
Мене провели до кабінету, з усіма пересторогами відсунули шторку і продемонстрували «державну таємницю». Я скривився:
- Ні, ця для мене завелика. Навіть якщо у дванадцятеро складу, в кишеню не влізе. Що хочете робіть, але знайдіть меншу.
- І все?
- Ні, ще моліться, іроди!
- Чого раптом?
- Не чого раптом, а про що. Щоб у вашого ворошилівського стрільця вистачило розуму не натиснути на спуск, коли якийсь Матросов попре на амбразуру. Отоді побачите!
- Що побачимо?
- Смаженого вовка, село ви не заасфальтоване! Шукайте карту.
Я не буду відволікатися розповіддю про те, як ту карту шукали. Бо схема вулиць Києва, котру продавали в кіосках «Союздруку», не годилася з двох причин. Перша: з якихось невідомих нікому таємничих обставин її масштаб абсолютно не відповідав дійсності. А по-друге, на ній не було… Оболоні, бо в цій п’ятирічці внесення змін і доповнень у схему не планували. Військкомат і цивільна оборона зажадали від нас листа за підписом Міністра, у райвиконкомі єдиний екземпляр порівняно точного плану вулиць мав розміри три на чотири метри і був наглухо прибитий до стіни в кабінеті голови. Виручила скромна установа - управління по землевпорядженню. Їхні документи мали такий високий рівень точності, що ЦРУ вдавилося б від заздрості. У них, американських чекістів, нічого такого й близько не було. Не там шукали…
Від автора: зараз, коли всі кіоски, не кажу вже про Інтернет, переповнені найдетальнішими картами будь-якої місцини колишнього СРСР, а в кожній другій машині стоїть навігатор, котрий ніжним жіночим голосом підказує, в який бік вам повернути через триста метрів, проблема, з якою зіткнувся Олекса Сирота, може видатися надуманою. Як це так - не можна було дістати справжньої карти? А так - не можна було. Мав я в молоді роки друзів, поведених на туризмі. Ну, було таке масове суто психічне захворювання серед радянського населення. Ліквідація комплексу неповноцінності - якщо за кордон нікого не випускають, то бодай об рідну землю ноги до крові зіб’ємо. Хоча можуть бути й інші точки зору… Так от, вищезгадані приятелі і колеги ставали на вуха не в пошуках найкрутішого туристського спорядження. Коли треба було, гідрокостюми самі клеїли, а не те що - якісь там рюкзаки чи вітровки. Все впиралося у відсутність нормальних топографічних карт. Я знав групу, котра успішно облазила рік за роком всі відроги Кавказу завдяки… німецьким трофейним картам часів Другої Світової війни. Як вони вже до них втрапили - то тема окремого детективу. Але що було, то було.
Олекса Сирота:
Коли через пару днів Старий за звичкою рипнувся до мого кабінетику, то перше, що він побачив - це мої сідниці. Бо я стояв у характерній позі над розстеленою на підлозі картою і з’єднував позначки на ній прямими лініями олівцем під лінійку.
- Ну, нарешті! - зрадів ветеран партизанського руху. - Взявся за розум. Карта - це серйозно. Хочеш, я тобі свій бінокль принесу? Сам Вершигора колись подарував. Муху за сто метрів видно!
У списку по-справжньому святих людей колишній начальник розвідки з’єднання Ковпака займав у розповідях Старого третє місце: після самого Сидора Артемовича і комісара Руднєва. Тому я не загострював ситуацію:
- Ну, товаришу підполковник, чогось та й ви нас навчили.
- Та годі вже тобі, філософ. Розказуй!
- Подивіться, товаришу підполковник: усі місця нападу розташовані приблизно на відстані півгодини ходу від уявного центру. Отже, бандит або там живе і перед сном виходить подихати свіжим повітрям, або він там працює - і то в нічний час.
- Молодець. Логіка залізна. І без усякої там науки. Хто працює вночі? Третя зміна на підприємствах, сторожі і кочегари. Є ще таксисти, але тоді не було б такої кучності. Якраз навпаки - сьогодні тут, а завтра в Дарниці.
- А післязавтра, товаришу підполковник, міліція почала б обшукувати всі машини, що їздять уночі, бо ми б це вирахували. І хтось би та й знайшов карабін під сидінням.
- Кажи далі, Сирота. Приємно слухати, а ще приємніше Генералу показати.
- А що, він уже цікавився?
-
- Хто? Ті, що через площу навприсядки, з міському партії, чи, не дай Боже, з Великої Хати на Орджонікідзе?
- Ні, поки що наші, міністерські, з Богомольця. Але це поки що.
- А хіба настукав хтось?
- Гірше. Отой партизан пограбував тещу одного з заступників Федорчука.
- Воістину правду казав Володимир Ілліч Ленін: людина з рушницею - то все!
- Сирота, стули писок! Головне, що Контора на сьомому небі від щастя.
- Ну, начальства ніхто не любить.
- Я не про те. Федорчук, на відміну від нашого Міністра, своїх людей зневажає. Але у нього на Головченка зуб іще з часів спільної служби в Конторі.
- Згоден, товаришу підполковник, це вже всім непереливки.
Від автора: Головченко Іван Архипович (1918-1992 рр.) довше від усіх його попередників і заступників - аж 20 років - керував міліцією радянської України. До появи в МВС у 1962-му році служив у КДБ на посаді заступника Голови республіканського комітету.
Версія щодо того, що інтереси Головченка і Федорчука перетнулися ще в чекістські часи вперто побутувала серед міліцейського люду, хоча документальних підтверджень цього знайти не вдалося. Федорчук від сорок п’ятого до шістдесят другого року служив у Відні, Берліні та Москві, а Іван Архипович - виключно в Україні. Подейкують лише, що перший секретар республіканського ЦК Петро Шелест хотів бачити керівником республіканської Контори саме Головченка. Але не склалося.
Олекса Сирота:
Старий присів навпочіпки біля мого мальовидла, роздивився і, не підводячись, звелів:
- Теорію разом із плітками встроми, сам знаєш, куди. Давай конкретику. З чого почнеш шукати ствол?
- Підприємств і установ із тризмінним циклом в цій зоні немає. Залишаються сторожі і кочегари. Рутинна міліцейська перевірка.
- З обшуками, чи без?
- Як по мені - то навіть без появи у цьому районі чужих ментів у формі. Виключно через відділи кадрів.
- А що, є ще якісь дані крім того, що він високий і ймовірно «мужської статі», як сказала одна з потерпілих?
- Немає, але я вирахував, як той єврей з анекдоту. По-перше, він має бути місцевим, не лімітою з якихось там Перебродів чи Романового Хутора. І не просто місцевим, а десь із Куренівки.
- Сирота, ти що - до ворожки ходив?
- Яка ворожка, громадянине начальник? Чистісінький матеріалізм! Він добре знає цей район, навіть уночі. Бачите - тут новачок ногу зламає, а він орієнтується, мов той кіт. Отже, десь тут ріс, ходив на Довбичку рибу ловити, лілії на протоках для дівчат зрізав. І працює десь тут же від перших новобудов. Гляньте, це ж не просто шмат району. Оці мікрорайони здали і заселили найпершими.
- Ще щось тобі твій матеріалізм підказує? А якщо він не сторож і не кочегар, а, скажімо, художник? Або простий радянський інженер, яких мільйони? До вісімнадцятої горобцям дулі дає за свої сто десять каербе, потім приїздить із трьома пересадками додому, приходить до тями, вечеряє і, як ти кажеш, перед сном виходить подихати повітрям, а заразом - підробити до скромної інженерської зарплати. Тоді тобі треба всіх у цій зоні трусити. А це ж тисячі людей!