І тут я зробив першу помилку у цій справі, а вона потягла за собою наступні. Мені чомусь дуже не хотілося висиджувати довгі години в тісній «хрущовці» під переляканими поглядами рідних і близьких підозрюваного. А надто - допитувати дружину, точніше, схиляти її дати свідчення проти власного чоловіка і батька її дітей. Ні, я розумію, що працюю в карному розшуку, а не в інституті лікувальної косметики, що навпроти Центрального універмагу. Але саме цей неприємний момент я вирішив відкласти на потім, коли затримаємо «партизана». Окрім того, весна була в повному розпалі, вона стрімко переходила в літо, у квартирах було жарко, а на вулиці, особливо в тіні - приємна прохолода. На додачу того року звереснула мода дівчатам не носити ліфчики. І моє інтимне життя одразу набрало нових вимірів. Одне слово - я напросився шастати вулицями і перетрушувати підвали та горища.
Та от біда, щоб не сказати гірше - дні ставали довшими, ночі коротшими, а наш «партизан» жодного разу не засвітився. З міста за всіма агентурними даними він не втік, отже, ліг на дно. Але де? Знову ж таки, жодної втішної інформації.
Полювання на озброєного бандюгу - паскудна справа. Бо він має перед тобою ту перевагу, що не просто озброєний, а й стрілятиме без усяких інструкцій. А ми вимушені за будь-яких умов чітко дотримуватися правил, вигаданих якимсь кретином, котрий не те що не нюхав оперативної роботи, а й ніколи не тримав у руках зброї. Якщо мені скажуть, що все це напридумував мудрагель із прокурорських, то я не здивуюсь. От послухай:
Перш, ніж застосувати зброю, працівнику міліції слід голосом чітко і виразно попередити підозрюваного про свої наміри. Потім зробити попереджувальний постріл угору, а якщо працівник міліції не впевнений, що підозрюваний зрозумів усю серйозність ситуації, то слід повторити попереджувальний постріл. І лише після цього повести вогонь на ураження, уникаючи влучання куль у життєво важливі органи підозрюваного.
Розумієш, «після цього»! Після того, як випадково залишишся живий. Я тобі іншим разом розкажу, у що це нашому брату менту обертається. (див. у наступному томі повість «Непосидючі покійнички» - авт.) І зауваж - якщо матимеш достатньо глузду в макітрі не дотримуватися цих правил дуже вже буквально, баєчка про те, що затримуваний був поранений у дупу, бо з переляку високо підскочив і у польоті зустрівся з попереджувальною кулею, (див. роман «Поїзд, що зник», - авт.) спрацьовує лише раз.
Підозрюю, що наказ про моє негайне звільнення з органів уже був заготовлений. Просто начальство вирішило до певного часу не вискакувати з ініціативою, як Пилип з конопель. Інша справа, коли пройдуть усі відведені строки, і на вулиці Богомольця або, не дай Боже, у Конторі зацікавляться результатами розшуку - от тоді наш гуманіст Генерал стане струнко і доповість: затриманого немає, зате є винний. Старший інспектор Сирота, він у нас уже давно не працює. Звільнений зі служби в органах рішенням офіцерського суду честі.
Що це за інстанція така, я толком не знав. Бо у нас в Управі суд честі був чимось на взірець бабая. Ним нас лякали, але до нього поки що ніхто не втрапив. Однак мені чомусь не хотілося зробити з цієї страшної казки ще страшнішу реальність.
Проте, раптом сталося таке, про що довго розповідали всім салагам, котрі приходили на службу в київську міліцію. Було це через три доби, три безсонних доби біганини, пошуків і розшуків здимілого «партизана». Ми якраз прочесали всі залізничні пакгаузи та будки від станції «Київ-московська» аж до Видубицького монастиря. Вже вечоріло і начальство зглянулося:
- Відпочивати до шостої ранку, вас підмінять курсанти з вищого училища.
Троє хлопців з групи і я видряпалися по вулиці Кіквідзе до гастроному неподалік Печерського мосту. Народу було небагато, але ми розділилися. Хлопці зайняли черги до різних відділів, а я став до каси. Рештки сил ішли у мене на те аби не заснути отут-таки, навстоячки, як той кінь. І тут хтось ззаду не дуже ввічливо стукнув мене по плечу і гукнув у саме вухо: «Ворушись, чого став? Черга…»
Я обернувся аби відгавкнутися нахабі і остовпів. Бо за мною стояв власною персоною особливо небезпечний злочинець, якого вже другий місяць надаремне шукала міліція за пограбування зі вбивством одного багатого тіньовика десь у Дніпропетровську.
Ми не були особисто знайомі. В усякому разі, моя фотографія не висіла у нього на стінці, приколота поряд із портретом Брежнєва. Але щось він, напевне, «протелепатив», бо сягнув рукою за борт спортивної куртки.
Я не став повторювати його помилки і втопив свого кулака йому у сонячне сплетіння. А потім іще додав свій улюблений прийом: удар обома стиснутими руками згори по потилиці і вчасно підставлене під перенісся коліно. Це сталося так блискавично, що черга навіть не встигла обуритися. Мої колеги з криками: «Я за вами, я зараз!…» підбігли, коли я вже одягав на непритомного бандита наручники. Вражений народ мовчав, ловлячи дрижаки.
«Швидка допомога» привела затриманого до свідомості вже в Управі. Він ушморгнув носом криваві соплі і прошелестів:
- Давай, начальнику, папір, напишу «щиросердне». Бо як настали такі часи, що менти на кожному кроці - то нема чого тут видригуватися і клеїти горбатого до стінки.
- Може, відлежишся у в’язничній больничці, а вже потім усе намалюєш?
- Ні, начальнику, належні процедури я вже від вас одержав. І що цікаво, по дорозі до каси.
Потім він дряпав ручкою по паперу і тихо бідкався:
- Що ж це воно за життя? Справжній блатний і пачки цигарок не купить без того, щоб йому лягавий в дихало не заїхав! Хоч у «зону» не встромляйся - засміють пацани!
…Мій щасливий випадок, звичайно ж, був поданий «нагору» як результат складної планомірної операції по розшуку і затриманню вбивці. Міністр із полегкістю витяг ґнота, встромленого йому за «майстра золоті руки» і навіть висловив сподівання, що колектив нашої Управи і надалі, і так далі, і таке інше. А нам дали переспати аж дванадцять годин!
Коли ми відмилися, відіспалися і поголилися, то почало здаватися, що справа «партизана» потихеньку перетвориться у черговий «висяк». Напевне, він все ж таки дременув кудись із Києва. Залишалося сподіватися, що десь там він втратить пильність і зайде одного дня до продмагу аби зайняти чергу за тамтешнім ментом у цивільному. Замполіт на урочистій літучці з нагоди затримання вбивці тіньовика так і ляпнув:
- Наше щастя, що отой із карабіном нікого не застрелив. Бо тоді б нам нічого не допомогло. Нехай би ми навіть усі «висяки» розкрили.
- А тіпун тобі на язик! - спересердя гукнув Старий, який загалом намагався з нашим комісаром не заїдатися. Мені здалося, що він навіть тишком перехрестився під столом. Але було пізно.
Колишній слюсар не дав нам навіть перевести подих. Бо наступного ранку за площею Шевченка, неподалік автовокзалу «Полісся» знайшли два трупи. Відпускники - будівельники з Чорнобильської АЕС - не доїхали додому. Обох убили пострілами з карабіна в голови. Гроші, речі і документи зникли. Експертиза досить швидко встановила, що стріляли з армійського карабіна на базі мосінської «трьохлінійки» зразка тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
Єдиною підставою для маленької втіхи було те, що згідно з результатами балістичної експертизи куль та гільз, із цієї рушниці ще нікого не вбивали. Після сорок п’ятого року і до вчорашнього дня. Це втішало. Більше того - фактично цього карабіну вже давно не існувало, його одразу після війни передали міністерству освіти як учбову зброю, а потім списали в металолом. Але що з тої освіти візьмеш, коли на головного партача вже затвердили міліцію.
Нам не треба було нічого казати. Начальству теж. Навіть миршавий пацюк, загнаний у куток, чіпляється собаці в горло. Ми загнали «партизана» у безвихідь - він і почав кусатися.
І все ж таки ми його ледь не проґавили. Він ховався від нас у геніально простий спосіб. Того року літо було дуже жарким. Люди почали купатися ще на початку травня. А в червні всі пляжі в Пущі Водиці були переповнені з ранку до вечора. Той, кого ми шукали, роздягся до трусів і вилежувався спокійненько на сонечку. На нього втрапив «найзеленіший» з нас - молоденький дільничний інспектор з Оболоні. Саме йому спало на думку зняти штани і пройтися понад берегом, начебто роздивляючись дівчаток у сміливих купальничках. На щастя, вистачило розуму не кидатися на «партизана» з криком: ви заарештовані! Хлопець побіг до нас.