Олекса Сирота ніколи не намагався бути «своїм». За те й потерпав.
Олекса Сирота:
По дорозі нічого такого не сталося, щоправда, я переходив вулиці виключно на зелене світло і дуже обережно, а також оминав десятою дорогою всіх підозрілих типів. На роботі, як я й здогадувався, вже все знали. Старий чекав навіть не в моєму кабінетику, а на вулиці, біля головного входу.
- Що ти цій… шпичці у ліфчику наговорив?
- Нічого особливого. Обмінялися враженнями.
- То чого ж у генеральського телефону мембрана вилетіла?
- Фабричний дефект, напевне, товаришу підполковник.
- Сирота, я не повинен цього говорити. Для тебе було б краще, якби ти побув підвішеним, сам знаєш за що, бодай пару днів. Але тут не одного тебе під монастир підводять, а всю Управу. Уявляєш - два трупи і невіднайдений карабін на нас почепили! І хто - нехай би міський прокурор, чи хтось із Генеральної! А то ж - оце нещастя! Їй колись племінник союзного прокурора з великого перепою один раз під спідницю заліз. А потім по доброті своїй, щоб скандалу не було, прилаштував на Різницьку. От вона і гребе під себе, аж голови летять.
- Втішили, товаришу підполковник. Що накажете робити?
- Повернутися, звідки прийшов, зґвалтувати її прямо на столі і тут же, як порядний мужчина, оженитися… хоча, не вийде. Дуже вже ти їй допік.
- Не вийде з іншої причини, товаришу підполковник. У мене на неї навіть під пістолетом не зерегує. Я, до речі, їй натякнув.
- Не зреагує, не зреагує… харчами почав перебирати, Сирота. Пішли до Генерала.
Генерал, всупереч моїм песимістичним прогнозам, аніскілечки не гнівався.
- Капітане, воно, звичайно, жінку треба поважати не тільки Восьмого березня. Навіть якщо ця курва старша від тебе за званням і служить у прокуратурі. Я цю породу знаю. Спочатку вони тримаються на своєму місці тому, що з кимсь сплять. Потім їх не звільняють, бо вони колись із кимсь спали, а раптом і досі сплять? Потім ще якийсь час тримають, бо ж незручно виганяти жінку тільки за те, що вона з кимсь колись виспалась, а потім цим козиряла. Зате, коли всі строки проходять, її так викидають за двері - летить далі, ніж очі бачать. Але то таке… як ти кажеш - лірика. Зробимо ось що: ви, товаришу підполковник, підготуйте службову записку на ім’я прокурора міста, що до закінчення службового розслідування поведінки капітана Сироти в такій-то кримінальній справі Управління не вбачає необхідним розпочинати проти нього слідчі дії з боку прокуратури. Я підпишу. Тепер щодо тебе, капітане. Звичайно, можна було б забрати твою зброю, посвідчення і погнати додому, аби ти сидів і чекав, доки старші товариші вирішать, що з тобою далі робити.
- От і я кажу, товаришу генерал, що треба було б Сироту з педагогічних міркувань у куток поставити. Голими колінами на гречку.
- Згоден. Але гречку видають тільки діабетикам і тільки за рецептом лікаря. Тож не будемо переводити дефіцит.
З інтонацій Генерала я відчував, що голим по кропиві мені таки доведеться побігати. Але виключно з власного бажання, а не під прицілом прокуратури. І це поволі повертало мене до життя. Генерал зрозумів, що я оцінив ситуацію і звернувся до Старого:
- За правилами я мав би спровадити капітана Сироту на час службового розслідування у відпустку. Але то завелика розкіш для Управи. У нас не вистачає людей - і тут, і в районах.
Старий зі зрозумінням закивав головою. Генерал десь навіть зрадів:
- От і домовилися! Іване Борисовичу, якщо надійде офіційна «бомага» від іксанутої прокурорші, відповісте без узагальнень: тимчасово відсторонений, ведеться службове розслідування. Про результати… і так далі.
- У мене в розшуку теж жодного зайвого оперативника немає, товаришу генерал. Та куди подінешся. Сьогодні ця дурепа верещить: де карабін? Завтра з тим же запитанням з’являться інтелігенти від Федорчука, а післязавтра… мовчу, мовчу, мовчу! Єсть! - відсторонити. Єсть - у разі чого повідомити.
- Капітан Сирота! З завтрашнього дня я відряджаю вас у розпорядження Шевченківського райвідділу. Зональним інспектором на Татарку. Тимчасово. Хоча - слід подумати. Але час є. Прошу працювати по-чесному. І ще, Олексо, якщо побачу тебе або в Управі, або навіть коло неї - сам візьму за шкірки і відвезу на Різницьку. З тельбухами. Не чую?…
- Єсть! - відбути, єсть - працювати, єсть - не показуватися в Управі і поблизу неї. Навіть уночі.
- Йди! Але затям: це востаннє. Не чую?
- Востаннє, товаришу генерал! Ліміт вашого терпіння щодо мене вичерпався. В черговий раз.
- Ой, колись дожартуєшся, Сирота! Передай усі свої справи Іванові Борисовичу, а «стєчкіна» залиш собі. Мало що… місця на Татарці дикі, кажуть, взимку й досі вовки з Куренівського цвинтаря забрідають.
- Цілком реально, - погодився Старий. - Вночі ярами, повз стадіон «Спартак» - і на Смородинку. Цілком! Хоча до зими ще далеко.
Назавтра я прийняв майно рухоме і нерухоме. Рухоме - трьох дільничних із шести за штатом, старшину, молодшого лейтенанта та ветерана, що засидівся у старлеях. Нерухоме - службове приміщення на першому поверсі довоєнної п’ятиповерхівки з мансардами. Проектували його як двірницьку - із запасним виходом у двір, коморою для лопат та мітел, кухнею і тісненьким туалетом з чавунним унітазом і таким же бачком під стелею. Коли смикали за дротяну петлю, прикручену замість ланцюжка, бачок випльовував мізерну порцію води і починав зітхати, мовляв, він усе на світі бачив, а от стати свідком заміни труб йому, певно, не доведеться.
Плиту з кухні чомусь демонтували, але залишили кран із раковиною. Напевне, щоб стромляти під струмінь холодної води гарячі голови.
У невеличкому передпокої під стіною, до якої колись назавжди припасували чотири алюмінієвих гачки для верхнього одягу, дорозсихалися три старі стільці і клишоногий ослінчик.
- Головне, що не по-панському, - підсумував я оглядини. - Жодний перевіряючий не скаже, що міліція порозводила собі хороми, мов ті письменники.
- Знайдуть щось інше, - заспокоїв мене підстаркуватий старлей, - служба у них така: людям життя псувати.
Його колеги промовчали, а я подумав: старшина служить за обіцяну «гостинку», молодший лейтенант - за направлення до вищої школи міліції аби повернутися звідти у нашу Управу або й на Богомольця. Ветеран догрібає до пенсії. Я відбуваю покарання. Цікаво, чи залишився ще в Києві бодай один нормальний дільничний із тих, що коли біда, люди біжать до нього, а не до телефону.
- Ви, товаришу капітан, на роботі не дуже засиджуйтеся, - попередив молоденький старшина, - бо тут у молоді звичай є такий: новим дільничним хрещення влаштовувати.
- Водою з вікон обливають?
- Шиби б’ють. Першого ж вечора.
- Нервова у вас молодь. Не інакше як у ранньому дитинстві няньки їх міліціонером лякали.
- Тут така публіка, - додав старлей, - що і лякати не треба. Кожний третій сидів, а кожний другий притягався. Особливо ті, що в дореволюційних клопівниках на Юрківській живуть. І в приватному секторі коло старого цвинтаря.
- А яка спеціалізація?
- Широкий профіль, як у сільських механізаторів. Самогон, браконьєрство, крадіжки майна - державного і особистого. Хто розумніший - дефіцитом на Житньому базарі спекулює. Хто відважніший - контейнери на «Київ-товарній» чистить. А ще маємо своїх циганів. Вони, щоправда, на Хрещатику людей дурять: косметика з гуталіну, фальшиве золото… ну, звісно, «позолоти ручку, то погадаю»…
- Багата ти на таланти, Україно, - зітхнув я і подумки подякував Генералові.