- Ледь не забув! - похопився ветеран. - Проституція!
- Де?! - зрадів я.
- У вас під боком. Через дорогу. Одноповерховий будиночок бачите? Сімейний бардак. Мамуня - проби ніде ставити. Афоризм, крадіжки на довіру, звідництво. Персонал - п’ять її дочок.
- Скільки-скільки?
- П’ять! Всі від різних батьків, як водиться, і всі курви. З тринадцяти років. І не дивіться ви так на мене, товаришу капітан. Наче ви не знаєте, що у нас легше секретаря обкому зняти, ніж шалаву за проституцію притягти.
- Знаю. Стаття про притони розпусти є, а щодо проституції - немає.
- Так ото ж!
- А за дармоїдство притягати не пробували?
- Яке дармоїдство, товаришу капітан? Вони ж працюють! Аж гай шумить. Правда - без патенту.
- От-от-от! Оформлюйте незаконну трудову діяльність.
- Зараз! Це ж їх треба на гарячому зловити. В момент передачі грошей за послуги. То що я маю - над ними зі свічкою стояти?
- Облаву зробіть. Наші з Управи допоможуть. Сказав би навіть - із поросячим вереском.
- А що облава? Мамуня скаже - до дочок кавалєри прийшли. А чого вони без штанів? - бо з серйозними намірами. А чого щоночі інші? Ну ви ж, товаришу міліціонер, знаєте, яка зараз молодь перебірлива. Це ж не так, як я колись: аж два роки одному тільки майору конвойних військ давала - і більше нікому.
Ми посміялися, домовилися зустрітися завтра об одинадцятій, після чого дільничні розбіглись, а я залишився, доки двірничка на моє прохання наводила в цій новій «шпаківні» бодай якийсь лад у обмін на півмішка порожніх пляшок, знайдених мною у шафі для паперів.
Ветеран не помилився. «Хрестителі» не забарилися. Ледь стемніло і вулиця спорожніла, як у підворітті чотириповерхівки, що на розі, замерехтіли невиразні тіні і чотири вогники цигарок. Я обережно, не вимикаючи світла, вийшов на темну кухню, пововтузився зі старим іржавим засувом, тихо прочинив двері і вислизнув у двір. А звідти - під стінкою, ховаючись у густу тінь будинку, підійшов до підворіття на таку відстань, що міг би згасити цигарку прицільним плювком. Але не став цього робити.
Тіні нарешті матеріалізувалися у чотирьох отроків, зовсім не подібних на вигляд на випускників музичного училища імені Глієра. Телепні покидали недопалки на асфальт, озирнулися на всі боки і підтяглися ближче до освітленого вікна опорного пункту. Один із них вийшов вперед і жбурнув щось у вікно, за яким я кілька хвилин тому розмірковував про сенс буття. Камінь втрапив не в шибу, а в раму і відскочив. Повторити спробу отроки не встигли.
Чим хороший у аналогічних ситуаціях звичайний спортивний стартовий пістолет? По-перше, з нього навіть випадково не заподієш шкоди. Хіба коли вистрелиш упритул. По-друге, він дає звук, що не поступається обрізу трилінійної гвинтівки і лише трохи тихіший за постріл тридюймової армійської гармати. По-третє - водночас із пострілом зі ствола виривається добрячий стовп вогню, що в темряві виглядає особливо вражаюче. Ось чому я час від часу залишаю свого «стєчкіна» в сейфі зброярської кімнати, але зі стартовим пістолетом не розлучаюся ніколи.
Після першого «ба-баху» той жлоб, що пожбурив камінь, підскочив, упав на асфальт і накрив дурну голову руками. Ще не стихло відлуння від четвертого пострілу, як решта сміливців на бігу трощили флору вже десь між вулицею Фрунзе і Петрівкою. Заповідалося на світовий рекорд із кросу по пересіченій місцевості.
Світло в усіх квартирах на Овруцькій і Айвазовського вимкнулося, як по команді. Тільки з єдиного освітленого вікна кострубато лунав «етюд Черні для фортепіано» в супроводі жіночого вереску:
- Грай, скотино безвуха, грай, бо я тобі зараз пальці повідламую!
Я заховав свого пугача у внутрішню кишеню і підійшов до фігури, що лежала на асфальті. Хлопак був живий, бо не тільки дихав, а й відтворював деякі інші фізіологічні звуки. Я штурхонув його носаком:
- Вставай!
- Не можу! Я мокрий.
- Тоді лежи і слухай. Сьогодні я добрий, тому стріляв у повітря. Наступного разу зроблю ваших дітей сиротами.
- У мене ще нема дітей…
- Тим краще, не будеш розмножуватися. Лежи і сохни. А виступиш іще раз - розкажу всій Татарці, як ти, ледь побачивши лягавого, напудив з переляку у штани.
- Дядьку, не треба! Краще заберіть у капезе!
- Буду ще я тобі біографію робити. Обійдешся!
Наступного ранку я приймав громадян. Точніше, вони прийшли самі, дізнавшись про появу нового дільничного. Напевне, у цій найвищій точці Києва чутки поширюються набагато швидше, ніж на Подолі чи Куренівці.
Першою рівно о восьмій об’явилася бабця в темній хустині, зав’язаній під підборіддям, довгій чорній спідниці, старомодній кофтині такого ж кольору і старих хромових чоботях чоловічого крою.
- Товаришу міліціонер, або ця профура перестане вибивати свою чечітку, або я пожалуюся товаришу Калініну!
- Яка профура?
- Ну, та, що наді мною живе.
Посилання на всесоюзного старосту, котрий помер майже тридцять років тому, одразу викликало у мене певні підозри. Але я сам був не в тій ситуації, щоб перебирати харчами, тому ввічливо пообіцяв обов’язково все з’ясувати, вжити заходів і повідомити. Задоволена бабця подибала собі, а на порозі замалювався ветеран Першої Світової, громадянської і всіх наступних воєн, персональний пенсіонер місцевого значення і так далі і таке інше. Цей зажадав аби на вибори йому приносили додому не лише бюлетень з урною, а й дефіцитні продукти з виїзного буфету на виборчій дільниці. Я так і не второпав, яке відношення до цієї делікатної проблеми має міліція, але пообіцяв на наступних виборах (а до речі, коли вони?) цей недолік виправити.
Коли об одинадцятій надійшли мої дільничні, я вже був у милі, мов той кінь.
- Тепер ви зрозуміли, товаришу капітан, - пояснив вічний старлей, - чому на нашій роботі люди довго не тримаються? Клімат тут специфічний!
- Зрозумів. Визнаю і каюсь.
- Бабця Межинська заходила?
- Менжинська? Вдова покійного голови ОДПУ В’ячеслава Рудольфовича?
- Ні, Ме-жинська. З одним «н». У хромових чоботях.
- Котра Калініну скарги досі пише на сусідку? Заходила.
- Та сусідка вже десять років, як померла, а бабця все скаржиться.
- А ветеран усіх воєн - він що, теж теє?…
- Ні, ветеран справжній! У Котовського воював. Але стаття по медичній частині - в наявності. Стосовно голови.
- Фронтова контузія?
- Еге… котра Сталін Йосип Віссаріонович! Цей котовець з його ласки вісімнадцять років у таборах кайлом махав. Тож самі розумієте… але він тихий. Тільки перед виборами у нього загострення. То його або вдома під замком тримають, або у психушці, якщо місце є.
- Дивні діла твої, Господи, дуже дивні. А багато у вас таких на районі?
- Як я ще починав - більше було. З таборів повертались якраз. А зараз вимирають потихеньку. Одна у них радість залишилася - раз на місяць до ветеранського магазину доповзти, там у них щось наче клуб старих більшовиків.
Від автора: я особисто не належав до жодної з категорій радянських громадян, ощасливлених можливістю, як тоді казали, отоварюватися в одному з закритих магазинів-розподільників. Проте якось колега, що прихворів, попросив мене одержати чергову пайку продовольчого дефіциту для родича-ветерана, котрий у свою чергу вже не виходив із хати навіть на балкон.
Цей розподільник ховався на тилах звичайного овочевого магазину між Московською і Голосіївською площами. Родич колеги був неабияке цабе - п’ятдесят років стажу в КПРС, до 39-го року слідчий «важняк» у прокуратурі, потім військовий прокурор, голова трибуналу. А після війни - прокурор одного з найбільших районів Києва. І чим же йому віддячила рідна партія і радянська влада за всі звитяги?
Я запам’ятав на все життя: півлітра кукурудзяної олії, дві банки шпротів на межі терміну придатності, зім’ята банка горбуші в оливі, кілограм зеленої цибулі, половину ваги якого складала грязюка, та банка індійської розчинної кави радянської розфасовки з підозрілим запахом перепаленого в сільській кузні заліза в суміші зі смородом самої кузні і коней, яких там підковували.