- Ну, понесло дурну бабу, як ту кобилу, котрій шлея під хвіст втрапила. Але це ще півбіди. Конторські у казочку про дерев’яний карабін не повірили.
- От бачите - я ж казав!
- Не перебивай. Не повірили, але тиснуть на нас. Мовляв, знайдіть, доки він ще якомусь ударнику п’ятирічки до рук не втрапив.
- То може я сам того карабіна з дерева виріжу і їм принесу, щоб заспокоїлися?
- Сирота, тобі не вирізати з дерева, а нарізати звідси треба! І якомога швидше. Туди, де міська прокуратура влади не має.
- То про що мова? Дайте мені відпустку, я зашиюсь десь у гори Саяни… чи аж на Камчатку.
- Кому що, а брудному лазня. Це ж падло тебе в розшук оголосить. Тобі воно треба - через увесь Союз в наручниках під конвоєм до Києва вертатися?
- Так, дістала вона нас, товаришу генерал, як той Мауглі з анекдоту.
- Ну, нічого. Повторне службове розслідування влаштувати доведеться. Тоді вона не зможе ордер на твоє затримання виписати. Але… ти знаєш, капітане, що на всяку хитру гайку є свій болт з лівою різьбою? Так от, у нас на твою міську прокуроршу, щоб ти знав, є Республіканська Прокуратура. І одна велика людина звідти має до нас прохання. Їй залежить. А це важливо, в першу чергу - для тебе. Так співпало. Я поважаю товариша з Республіканської Прокуратури, товариш прокурор поважає мене і ми обидва, як каже Райкін - поважані люди. А тобі, Сирота, знову пощастило. Поїдеш у термінове відрядження, як писав Зощенко, до глибокої провінції. Ось тобі телефон, дзвони, домовляйся про зустріч.
- А як же моя Татарка без зонального інспектора?
- А він уже є. Відсьогодні. Твій старшина. Точніше, вже лейтенант.
- Як лейтенант?
- Міністр підписав наказ: за блискуче розкриття серйозного кримінального злочину - пограбування гастроному - хлопцеві присвоїли офіцерське звання і підвищили до зонального інспектора. Вчись, Сирота! Може й тобі колись пощастить. У тій самій провінції.
Я подзвонив, домовився, зустрівся, вислухав, звісно, погодився, спакувався - і відбув. У глибоку, дуже глибоку провінцію. Все це протягом кількох годин.
Не скажу, що цього разу моє міліцейське щастя впало мені в руки, як той пайок із дефіцитними продуктами під професійне свято. Відробляти довелося, та ще й як! Про мою провінційну польку з вихилясами я тобі розповім іншим разом. Бо то довга історія, і я знову забуду, з чого почав. Тому повернемося до нашого ударника комуністичної праці з карабіном навперейми.
Доки я зникав з Києва, потім знову виринав, писав пояснення, відповідав на запитання незворушних офіцерів з відділу внутрішніх розслідувань - минула осінь. Настала холодрига, жіноцтво повитягало з нафталіну те, що тепліше, отже - найдорожче. І по Києву прокотилася хвиля крадіжок хутряного і шкіряного дефіциту. Причому, крали нахабно, серед білого дня: в їдальнях, перукарнях, гардеробах поліклінік, шкіл, вузів і театрів. Включно з філармонією. Заскакували також в установи, відслідковували кабінети, звідки народ традиційно вийшов «на хвилинку» попліткувати в коридорах за цигаркою і чашкою кави - і нахабно хапали все, що кепсько лежить чи висить.
Райвідділи не встигали реєструвати заяви та виїздити на місця злочинів. Тим більше, що часто-густо між самою крадіжкою і її фіксацією проходило від півгодини до повної робочої зміни. За цей час досвідчений злодій міг відскочити на достатню безпечну відстань навіть пішки. А що вже доїхати!
Велике начальство, як завжди, заворушилося, коли поцупили щось хутряне у когось із наближених до номенклатурного тіла. Тож довелося нашому Генералові скликати термінову розширену оперативну нараду. Всі наші служби присягалися, хіба що не навколішки, що зробили все аби упередити і виявити! На жаль, нехарактерний збіг обставин плюс чергова амністія з нагоди чергової річниці-чогось-там не дають поки що можливості бодай з’ясувати, чия це робота.
Генерал слухав-слухав, а потім бахнув кулаком об стіл:
- Товариші офіцери, я теж не дурний! І в Управу не з місяця впав. Я знаю, що начальству навішують і куди саме. Хто у нас головний по спекулянтам? Встаньте!
Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності слухняно підвівся. Генерал теж встав.
- Тут хтось вдає незайману після семи абортів, товаришу підполковник? Чому мовчить ваша агентура?
Начальник відділу гумору не зрозумів:
- Це не по нашій лінії! От якби все це розкрадали з фабрик чи складів - тоді ми б мобілізували всі зусилля. А тут - особисте майно, не наша компетенція.
Генерал слова «компетенція» чомусь не любив. Відтак ворог особистої власності дістав, як кажуть у народі, не відходячи від каси:
- А ви що, товаришу підполковник, затримуєте і притягаєте тільки тих, хто державу зобидив? А що гроші на наше з вами утримання відраховують із заробленого тою самою простою радянською людиною - не знаєте чи знати не хочете?
- Розумієте, товаришу генерал…
- Не розумію і не хочу розуміти! Всім відділом, на чолі з вами - під магазини, на базари, на легальні і нелегальні барахолки зі списками вкрадених речей у руках. І досить мені нидіти про приватновласницькі інстинкти. Ми не на політзанятті. У нас, між іншим, третина продовольства не в колгоспах з радгоспами виробляється, а у приватному секторі. На присадибних діляночках. Там що - не радянські люди проживають?
Отут виліз наш замполіт:
- Товаришу генерал, звертаю увагу, що сам Щербицький в останньому виступі на партзборах заводу «Арсенал» наголосив, що з приватновласницькими інстинктами, особливо серед членів партії, слід боротися аж до виключення.
Настала тиша. Генерал виразно зиркнув на мене і одразу перевів погляд на люстру, мовляв, не вискакуй, Сирота, бо тебе з прокурорського гачка ще не зняли.
Пауза затяглася. Борці зі спекуляцією, котрі вже налаштувалися на вихід, спочатку зупинились, а потім почали потихеньку сідати на вільні стільці. І тут підвівся Старий.
- Товаришу генерал, дозвольте? До яких пір на наших закритих оперативних нарадах будуть присутні сторонні особи?
Максимум за кільканадцять секунд сенс сказаного дійшов до всіх. Крім замполіта. Він навіть глузливо усміхнувся:
- Іван Борисович має на увазі свого улюбленця капітана Сироту, якого відсторонили від оперативної роботи за порушення законності.
Старий, не дивлячись у бік замполіта, як відрізав:
- Капітана Сироту повернули на оперативну роботу рішенням Республіканської Прокуратури на підставі висновків наших внутрішніх службових розслідувань. А я маю на увазі того, кого у нас у коридорах обзивають комісаром паніки.
Замполіт зірвався з місця і замахав руками. Мовчки, бо йому відняло мову. Старий тим часом вийняв зі своєї течки папери і показав Генералу:
- Ось секретна інструкція щодо порядку проведення оперативних нарад. У пункті третьому - перелік осіб, допущених до участі. Заступник по політроботі тут не фігурує, товаришу генерал.
Найбільше здивувався, здається, наш Шеф. На його обличчі було написано великими літерами: якщо це так, то чому замполіт завжди з’являвся на оцих клятих оперативках? А Старий тим часом продовжував забивати гвіздки:
- Пункт п’ятий, підпункт один встановлює, що інформація, яку я зараз доповім, є особливо секретною і не підлягає аби її виносили о-о-он за ті двері.
- Іване Борисовичу, - нарешті подав голос Генерал, - та не мучайте вже. Кажіть, кажіть!
- Кажу. Точніше - доповідаю. В результаті оперативних розробок встановлено, що один зі старших офіцерів нашого Управління поширює в публічних місцях службову, а також секретну інформацію, котра не підлягає розголосу. Зокрема щодо змісту наших оперативних нарад.
Генерал зблід:
- Іване Борисовичу, якби це сказав капітан Сирота…
- До речі, товаришу генерал, цей же старший офіцер надав міській прокуратурі через вашу голову неперевірену наклепницьку інформацію про капітана Сироту.
- Настукав, падло! - буркнув хтось за моєю спиною.
- Ось мій рапорт на ваше ім’я, товаришу генерал, де вказане прізвище цього офіцера та конкретні факти. Де ляпав язиком, коли, про що конкретно - все зафіксовано. Прошу прийняти до розгляду.