- Розвідка, товаришу підполковник, розвідка.
- Але ж навідників серед тих, хто по місцю крадіжки постійно працює, ми теж не виявили.
- Це у звичайних злодіїв, Іване Борисовичу, навідники. А у наших - роз-від-ни-ки. Отже, як казав Папанов в «Ад’ютанті його превосходительства», знову ми з вами на інтелігенцію напоролися. Котра не тільки краде, а й над нами насміхається. Перша ознака інтелекту - одержувати кайф не стільки від результату, скільки від процесу.
- Спасибі, втішив, синку. А щодо «знову напоролися» - ти про що? А, згадав! Фальшиві чеки, котрі під універмагом замість реальних килимів продавали. (див. повість «Прищепка на хвості», - авт.). Але ж почерк не співпадає! Там афера, тут чистісінька крадіжка.
- Це у тупого злодія почерк один і той же. А розумний його постійно змінює. І двічі не повторюється.
- Але щось спільного має ж бути навіть у цих твоїх розумних.
- Давайте подумаємо. По-перше, зухвалість. Міліції вони не бояться не тільки тому, що вважають себе розумнішими за нас.
- Я б не сказав, що вони так уже й помиляються.
- Це ви про замполіта?
- Це я про деяких начальників, котрі нас зі своїх кабінетів оперативній роботі вчать. Продовжуй.
- Отже, зухвалість, самовпевненість, старанна розвідка і ще - вміння залишатися непоміченими в натовпі. Оті потерпілі їх впритул не бачили. Хоча крали під самісіньким їхнім носом, мало не на очах.
- Студенти з Карпенка-Карого до стипендії підробляють? Жартую.
- А я - ні. Вам такий актор як Горбачов на очі втрапляв?
- Нагадай.
- Старий уже фільм «Ревізор».
- Точно! Геніальний хлопець!
- Так от, він театральних інститутів не закінчував. Самодіяльний театр Московського університету, історичний факультет. А тепер ось - народний артист, лауреат усіляких там премій. Що цікаво: за іншими знаменитими акторами у тому ж Ленінграді шанувальники натовпами ходять. А Горбачов зійшов зі сцени, розгримувався, вийшов на вулицю - і все, простий радянський вчитель історії, яких мільйони.
- Так, талант у портмоне не заховаєш. Отих розумних під Універмагом теж ніхто не запам’ятав. Хоча витріщалися на них дві сотні свідків годину підряд. А що запам’ятали? Двох хлопців у синіх робочих халатах і молоду касирку, теж у халатику. Добре, Сирота, що тобі ще у цій справі муляє?
- Те, що крадуть тільки у двох районах Києва. А конкретніше - по обидва боки Хрещатику. З перукарень, котрі тільки для своїх, та й то по запису, з театрів, куди теж небідна публіка ходить, зі шкіл, де діти неслабеньких батьків вчаться. І нарешті - з установ, де служить народ, запакований у суцільний дефіцит. Ну чистісінькі тобі кармелюки та робінгуди: як у тій пісні. «Я багатих роздягаю, бідних одягаю!» Щоправда - кого вони одягають, ще не встановлено.
- А мене, Сирота, більше бентежить, що оті твої кармелюки роздягають багатих якраз тоді, коли в міліції ранкові оперативки, а в патрульному полку перезмінка. І ні на хвилину раніше, і ні на хвилину пізніше.
- Товаришу підполковник, ви що? Невже наше партійне ляпало всю цю операцію провернуло? Він же дурень!
- Олексо, колись у всіх установах у кожному кабінеті і коридорі плакати висіли: «Балакучий - знахідка для шпигуна!». Чи для розвідника - це з якого боку подивитися.
- То виходить, ви нашого замполіта нейтралізували не тільки тому, що він у всіх уже в печінках сидить, а й щоб він нам цю операцію не перекапустив?
- Одне другому не заважає. Звісно, він співучасник, але мимовільний. Його втемну використовують. А от те, що крім цього дурня серед наших «невловимих» є або діючий, або колишній мент - не хотів би навіть думати, але мушу.
- Партизанська інтуїція?
- Міліцейська практика, синку. Свого часу розслідував крадіжки у міськкомі партії.
- Де-де?
- У міськкомі, отому, що через площу. Розважався наш, щоправда, колишній. Але ганьби від того не менше. Ну, а про історію нальоту на квартиру заступника Голови Ради Міністрів - на Печерську, під самим носом у «дев’ятки» - ти, звісно, чув.
- Аякже! І про вашу особисту участь теж, і про стрілянину…
- Можна було б і без стрілянини обійтись. Але начальнички, котрі забули, як пістолет виглядає, пхали нас у сраку. Мовляв, швидше хапайте, беріть негайно, бо ж треба відрапортувати! От і відрапортували: один бандит убитий, другий у в’язничній больничці сконав, а у нас половина групи рік із шпиталю не вилазила. Та я не про це. Я про того, хто злочинців на цю квартиру навів.
- Ходили чутки.
- Так ото ж. Його всі перевіряли - і партійці, і «конторські», і ми, грішні. До дев’ятого коліна. І що? Допомогло, як мертвому припарка.
- То кого шукати, товаришу підполковник? І де? Тобто, я розумію, що розвідника, такого, що скрізь у відкриту ходить, розмовляє, може навіть вказівки дає. Але його ніхто не запам’ятовує. Міліціонер, пожежний, листоноша, кур’єр? Сантехнік, прибиральниця?
- Сантехнік із прибиральницею - вже тепліше, бо вони можуть у кількох установах за сумісництвом працювати. Хоча… бери-но, Сирота, ноги в руки, ходи і думай. Думай і ходи. Тільки не в кабінеті, а по місцях злочинів! Кроком - руш! Спасибі за каву. Чайник можеш залишити, він тобі поки що не знадобиться, а як мого відремонтують - віддам.
І я пішов. Від міністерства культури до профради, від профради до спецперукарні «Чарівниця», де, до речі, зміг причарувати популярну майстриню на прізвище Шуляк, правда, сам не знаю, навіщо, бо майстриня працювала в дамській половині салону. З перукарні зазирнув до кав’ярні на другому поверсі готелю «Україна» і пересвідчився, що дістатися туди можна лише, пробивши подвійну оборону: першу лінію зі швейцарів на головному вході і другу - цербера біля дверей самого закладу. Щоправда, це не завадило «невловимим» винести звідси верхній одяг половини делегації японського міста-побратима Кіото. Добре, що не Хіросіми!
З готелю до Жовтневого палацу, звідти через філармонію до мінсільгоспу, а по дорозі - до якоїсь контори з маленької літери, зате союзного підпорядкування… і скрізь розглядав, розпитував, вислуховував, нотував. І так до кінця робочого дня. Коли я повертався до Управи, де на мене вже чекали в черзі потерпілі, почалася друга дія «мармезонського балету»:
- Коли ви нарешті?!…
- А ви хоч знаєте, у що мені це обійшлося? Та я після цього з Феофанії не вилажу!
- Я буду на вас скаржитися! Вже сьогодні! Ні, завтра зранку!
Я у свою чергу відповідав ввічливо і стереотипно:
- Докладемо всіх зусиль аби віднайти і повернути.
- Я не знаю, у що це вам обійшлося, хоча здогадуюсь. Рекомендую поміняти Феофанію на районну лікарню. Як рукою зніме!
- Будь ласка, скаржтеся. Тільки не забудьте вказати джерело ваших доходів та реальну вартість вкраденого.
Коли емоції втихомирювались, я розпочинав нормальну розмову.
- Чи було щось незвичне між тим моментом, коли ви востаннє бачили ваше хутро, дублянку, шкірянку і тим, коли ви виявили пропажу?
- Чи не з’являвся у вашій профраді, міністерстві, театрі, конторі, перукарні хтось сторонній окрім персоналу, звичних відвідувачів чи клієнтів?
Спочатку мені казали: «е-е-е…», потім: «м-м-ме…», нарешті - «треба подумати». Процес напруженого мислення не без моєї допомоги призводив до сумних висновків: при розумній організації експропріації обікрасти цю публіку - все одно, що дурному з гори побігти. В ролі дурного, звісно, виступали самі потерпілі. Бо на так званих робочих місцях вони займалися чим завгодно, крім роботи. Тринділи по телефону, пліткували, читали дефіцитну літературу, чоловіки годинами стирчали на перекурах, а жінки, зібравшись у тихому закутку, пили каву, а потім ворожили на кавовій гущі. І лише позирали на двері, щоб не проґавити появу перевіряючого з… ну, в кожній конторі свої ревізори, я тобі, здається, це вже казав.
Вахтери і навіть постові міліціонери виконували функції живих меблів, вони ж - порожні місця. Повз них можна було винести (і виносили ж!) все, що завгодно - від казенних канцтоварів до казенного ж концертного роялю чеської фірми «Баррандов». Пригадую, як ще в моєму дитинстві народ у кінотеатрах лягав покотом від репліки героїні Ріни Зеленої, мовляв, зайшла бабуся водички попити, попила, а потім хазяї похопилися - «піаніни» немає. Так це якраз той випадок.