Про дисципліну праці по обидва боки Хрещатика згадували за п’ять хвилин до початку робочого дня і забували п'ятнадцять хвилин потому. Один із потерпілих чесно визнав:
- Ту роботу, що мені належить, можна лівою ногою через праве вухо виконати за дві години. А решту часу треба якось вбити. Розумієте - вбити! І так не один день, не два, а майже все життя, Господи!
Що ж до походження дуже дорогих украдених речей, то відповіді теж не відзначалися різноманітністю:
- Заощадила…
Якщо співставити вік і зарплату потерпілої та вартість вкраденого хутра, то ощадити вона почала ще до власного зачаття.
- Родичі з села купили. В кооперації, за лікарські трави. Рік косили, сушили, здали, ще трохи доклали - от і вийшла шкірянка на хутрі.
- Швагер-полярник подарував. У них там це як спецодяг.
Версії: подарував знайомий академік, секретний фізик, капітан дальнього плавання, родич з Канади, але він в їхній компартії.
- Купила за півціни у подруги. На неї, корову, не налізло, а на мене якраз.
На прохання показати мені корову, яка продає дефіцит за півціни аби випадково на ній не одружитися, я чомусь одержав відмову.
І, звісно, ніхто з цієї гоп-компанії нічого незвичного і нікого зайвого не бачив, не помічав, не фіксував. І лише після того, як я вдесяте пропонував ще раз подумати, лунало сакраментальне «здається».
- Здається, хлопці-зв’язківці лінію перевіряли. Бо начебто були скарги, що коли нам дзвонять, то в їхніх телефонах тріщить.
- Здається, ходив якийсь чоловік у формі з погонами. Може, міліціонер, а може пожежний. Бо разом із комендантом вікна-двері перевіряв.
- Так, заходив, заходив. Молодий такий майор з цивільної оборони. Посвідчення? Перепрошую, не питав. Але по-перше, він у формі, а по-друге, цікавився, де у нас плани евакуації і чи не захаращені запасні виходи. Кому це треба знати, крім цивільної оборони?
- Пожежний? Ах, так він пожежний? Я так і зрозуміла, бо він попросив з-під вікна вчительської відсунути сміттєві баки аби на випадок пожежі міг вільно під’їхати їхній транспорт.
- Було двоє… так, двоє електриків. З драбинкою. У щитку колупалися. Ще гукнули: не хвилюйтеся, п’ять хвилин буде темно, хто хоче, нехай цілується, а хто не хоче - кричить «Ура!» А через п’ять хвилин, коли ми накричались і націлувались, увімкнулося світло і зникли наші дублянки! Канадські! Фірма! Жах!
- Аякже! Посвідчення він показав. Ми навіть не питали, він сам. Червоне таке, з гербом СРСР. Прізвище? Розумієте, він палітурочки так тримав, що не видно було. Але фото його, велике, чітке таке.
- Щоб ви знали, ми в учительську навіть батьків не пускаємо. Всі розмови або в вестибюлі, або на зборах у класах. Але ці двоє ввічливі такі, сказали, що вони з ка-де-бе, пред’явили посвідчення і попросили дозволу перевірити телефон в учительській. Так, верхній одяг ми залишаємо саме в учительській, а не в гардеробі. Для чого ка-де-бе перевіряти телефон? А вони сказали - є підозра, що хтось його підслуховує. Ми так злякалися! Ви ж знаєте, чия дружина у нас викладає. Господи, яке щастя, що у неї того дня не було уроків!
- Той інженер сказав, що у нас на запасному виході пошкоджена лінія і що його треба закрити аби не було короткого замикання і пожежі. Ми закрили, а він забрав ключа і пообіцяв, що завтра його люди все полагодять. А назавтра нам обчистили службовий гардероб.
- Чи ті, з ка-де-бе, знайшли щось у телефоні? Так, бо попросили нас усіх вийти з учительської, самі вийшли і сказали потерпіти півгодинки, вони повернуться зі своїми техніками і все ліквідують. Звісно, вони не повернулися, вчительську відчинили запасним ключем, а що ми там побачили - я вам, товаришу капітан, уже казала.
- Той, з цивільної оборони попросив опустити затемнення і вимкнути світло, щоб подивитися, чи немає щілин. Щілин не було. А от він здимів одночасно зі шкіряним пальтом нашого шефа.
- Як той майор виглядав? Ну, молодий, у формі - от і все.
- Електрики? Звичайні! В синіх халатах, не старі, ну хіба що горілкою від них не тхнуло. А більше нічого не пам’ятаю.
Далі можна було не розпитувати. Ніхто не запам’ятав таємничих візитерів, ніхто не вчитувався у їхні посвідчення, навіть коли їх пред’являли, вистачало кольору обкладинки і герба Союзу. Чи варто казати, що ні пожежні, ні цивільна оборона не посилали у ці дні за відповідними адресами своїх людей для розчистки запасних виходів, а також під’їздів і виїздів. Що ж до перевірки «жучків» у телефонах однієї ну дуже елітної школи, то каюсь, «конторським» я нічого не повідомив. Думаю, вони дізналися про це раніше нас. І виключно з якихось своїх причин ще не насипали нам солі в каву.
Я звів усі свої спостереження і протоколи допитів у зручну для начальства форму, після чого разом зі Старим подався до Генерала. Доповідав цього разу Іван Борисович, а я сидів мовчки, не відриваючи погляду від бюстика Дзержинського на столі у Шефа.
- Ну що, товаришу генерал, спочатку про наробітки. Склад групи ми встановили. Думаю, не більше, ніж чотири-п’ять чоловік. Максимально чітка організація роботи, старанна попередня розвідка. Хоча… не бридують і імпровізацією. Працюють під прикриттям професій, на які у нас ніхто не звертає особливої уваги: зв’язківці, електрики, пожежні і так далі.
- Хоч якісь словесні портрети маєте?
- Надзвичайно ґрунтовні! Порівняно молодий, не старий, у формі з погонами, у синьому халаті… от вам і весь міліцейський живопис.
- Відбитки пальців?
- Як любить казати капітан Сирота, вагон і маленький возик! Це ж не місця злочину, а прохідні двори! Весь наш відділ дактилоскопії у службовому приміщенні одного лише театру тиждень мотузився. А толку? Ну зняли, ну співставили, половина відбитків своїх, тобто працівників і акторів, половина чужих, які, до речі, в наших картотеках не фігурують, а на додачу - дві тачки скарг у ЦК, що міліція ображає провідних діячів радянської культури необґрунтованими підозрами.
- Втішили, Іване Борисовичу, нічого сказати, втішили, - зітхнув Генерал. - Словесних портретів немає, перспективних відбитків теж, підозрюваних нуль цілих ікс десятих, свідків… нормальних маю на увазі… як кіт наплакав. Слухайте, а може, це якісь гастролери налетіли? Товаришу полковник, що ви там мовчите у своєму кутку, як той об це? Хто у нас розшуком керує? Ви чи капітан Сирота?
- Ви, товаришу генерал, - нахабно огризнувся Полкан, - і я не ховаюсь, а почуте аналізую.
- І які ж у вас результати аналізів, дозвольте поцікавитися?
- Якби це були гастролери, то наші агенти давно б уже кожного розкусили, змалювали і настукали. А так - справи набагато гірші.
- Куди вже гірші! Піввагона дефіцитного барахла як корова язиком злизала! Кажіть, не тягніть!
Полкан встав, обсмикнув за звичкою кітель і чітко відрапортував:
- Радянська інтелігенція в особі окремих невстановлених представників перейшла від хорового співу блатних пісень до реальних дій.
Генерал встав, обіперся обома руками об стіл і наказав:
- Підстави, мотив? Викладайте.
- Мотив? Будь ласка. З такими зарплатами, як у наших вчителів та інженерів, залишається тільки красти. Що вони й роблять. А оскільки люди вони творчі, талановиті, то роблять це з фантазією. І крадіжка - це ще півбіди. У Москві нещодавно в одному величезному НДІ молоді фахівці вбили двох інкасаторів і касира. Здобич - сто тисяч карбованців. А головне - чисто працювали. Вляпалися абсолютно випадково. Про це навіть «Літературка» писала. І що цікаво - у жодного з них не було ніяких зв’язків зі злочинним світом.
Генерал повільно сів і махнув рукою Полковнику, мовляв, із нього досить. Потому благально глянув на Старого:
- Іване Борисовичу, хоч ви щось втішне скажіть!
- Скажу. Крадіжки дефіцитного верхнього одягу припинились, як і почались. Одразу. Тиша!