Жанна прослухала повідомлення до самого кінця. Голос аж ніяк не був старечо-деренчливим. Складно оцінити вік особи, що говорить. Жодної ознаки. Вона сказала я, тож можна припустити, що власниця голосу жила сам.
Жанні розхотілося кудись іти. Вона зробила кілька дзвінків друзям і лягла спати.
Різниця в часі далася взнаки, тому вона прокинулася до світанку й провалялася в ліжку аж до перших проблисків сонця, послухала новини по радіо, неквапливо проглянула журнали з дизайну приміщень, до яких її сестра була дуже охоча.
Близько десятої години Жанна підписала договір на оренду автівки, представниця фірми вручила їй ключі. Напрямок: Шабмлі! Вона відіслала Толлефу текстове повідомлення, інформуючи — я в дорозі. О цій порі дорога займе трохи більше пів години. Усе буде добре, — повторювала вона собі, немов мантру.
Перші секунди зустрічі завжди є вирішальними, і Жанна це усвідомлювала. Вона зняла сонячні окуляри й несамовито протерла їх краєм блузки. Сто разів вона подумки промовила слова, які планувала використати для початку розмови. Утім, здавалося, у голові все змішалося.
Вона розвернулася, щоб знайти вулицю Джойса, і зупинила машину за кілька метрів від будинку Н. Мюллер. Треба зібратися з думками.
Скромний квартал. Усі будинки на вулиці між собою схожі. Будинок Н. Мюллер зроблено з жовтої цегли. Біля гаражних воріт припаркована старенька зелена машина. Невже вона сідає за кермо у своєму віці? Уздовж стіни під вікнами, напевне, вітальні, був висаджений бордюр із кущів і помаранчевих квітів, назву яких Жанна не знала. На критому ґанку біля вхідних дверей красувалися горщики з жовтими, червоними й білими братками. Вона подзвонила.
Двері прочинила стара жінка. На зріст десь метр шістдесят, радше огрядна, вона запитливо дивилася на Жанну, красномовно піднявши брови — без жодного слова.
— Вітаю, пані. Мене звуть Жанна Ламбер. Не знаю, чи за правильною адресою я прийшла. Я шукаю жінку на ім’я Наталія Мюллер.
Жінка мовчки розглядала її. Жанна почала втрачати свій апломб, крізь пори її шкіри буквально просочувалася знервованість. Тим не менш, вона терпляче витримала погляд і навіть усміхнулася. За кілька секунд стара сподобила Жанну почути її голос:
— Yes?
Жанна приклала руку до рота, що означало — яка необачність з мого боку. Вона вибачилася ідеальною англійською мовою за те, що не спитала спочатку, чи розмовляє пані французькою. Не переймаючись люб’язністю, стара пані сухо відповіла:
— Звісно, розмовляю.
— Я з Квебеку, але живу в Норвегії. Один друг передав мені листа з проханням вручити його пані Наталії Мюллер.
— У Норвегії?
Жінка прочинила двері трохи більше.
— Я жила в Норвегії, дуже гарна країна. Хто б міг надіслати мені листа? Як звати вашого друга?
У її голосі відчувалася легка англомовна інтонація. Дивно, польського акценту немає, — подумала Жанна.
— Якщо чесно, — відповіла вона, підбадьорена першими паростками діалогу, — це чоловік, який вважає, що між вами існує родинний зв’язок. Його звати Толлеф Ульсен. Я мушу спочатку упевнитися, що ви — та сама особа.
Погляд старої жінки потьмянів. Вона все ще не підтвердила, що є тією самою особою, яку шукає Жанна.
— Знаєте, — сказала Жанна у спробі надати розмові більш обнадійливий тон, — мій друг цікавиться генеалогією та...
Пані майже нечемно перервала її:
— Скільки років вашому другові?
— 63 роки, пані.
— Отже, він народився в 1945.
— У 45, так. У червні 1945.
— 7 червня?
— 7 червня.
Наталія зблідла, немов щойно побачила привида. Вона поклала руку в кишеню сукні, витягла звідти білу хусточку, трохи зібгала її, а потім піднесла до вологих губ.
— Він мене знайшов! Толлеф, кажете ви? Отже, так його звати?
Це все, що вона вимовила, перш ніж відчинити двері ширше, що Жанна розтлумачила як запрошення увійти.
Жанна вручила жінці послання, яке просто пекло їй руки. Наталія сіла в крісло-качалку, а Жанні запропонувала влаштуватися на дивані. Вона почала читання, час від часу прикладаючи хустинку до лоба. Жанна не могла не помітити легке тремтіння лівої руки, у якій жінка тримала лист. Реакція старої жінки була доволі жвавою:
— Why now?
Вона повільно підвелася та вирушила на кухню, повторюючи до себе: Чому саме зараз? Жанна тим часом розважалася тим, що потайки розглядала дизайн будинку, де Наталія проводила свої дні. Меблювання вітальні не оновлювалося, мабуть, із шістдесятих років. Потерта тканина на кріслах, мінімум декорування. Якісь картинки на стінах і все. У внутрішньому просторі між вітальнею та їдальнею натомість панувало чорне піаніно, укрите синьою накидкою з бахромою.