Наталія повернулася з пляшкою портвейну та двома склянками. Вона наповнила склянку Жанни, навіть не питаючи, чи хоче та випити, а потім знов узялася за читання. Її спочатку непроникне обличчя тепер виявляло ознаки збентеженості. Нарешті вона поклала лист на коліна й зробила ковток портвейну. Вона вагалася.
— Ви знаєте зміст листа?
— Так. Я не читала, але знаю, про що там ідеться.
Наталія напружилася всім тілом. Було очевидно, що зберігати холоднокровність їй коштувало нечуваних зусиль.
— Як він міг стільки дізнатися про мене? Він найняв детективів?
— Не думаю. Просто отримав інформацію в Управлінні всиновлень. Також він поспілкувався з міською владою Львова, що в Україні.
Наталія підняла руку, показуючи — їй добре відомо, де Львів.
— Скажіть, Жанно, ви добре знаєте Толлефа? Яке кумедне ім’я! Він вам близький друг?
— Зовсім ні. Ми познайомилися минулого місяця, а так я ніколи його не зустрічала. У нас є спільний друг. Та й усе.
Жанна заінтриговано спостерігала. Таку відповідь жінка прийняла начебто доброзичливо. Вона махала листом перед своїм обличчям, ніби віялом. Утім, декотрі пасажі її дратували.
— Він багато говорить про генеалогію й важливість для своїх дітей та онуків дізнатися про справжнє коріння, дійти до першоджерела. Якого джерела? Джерело висохло! Розумієте, Жанно? Немає більше джерела. Що я йому можу сказати? Там не залишилося нікого з моєї сім’ї. Усі мертві.
Поривчатість, з якою Наталія махала папірцями Толлефа, зрадницьки видавала її нервовий стан і намагання його якось угамувати. Вона продовжила:
— Я розумію, він хоче, щоб я йому розкрила інформацію про батька. Отже ж, бідолаха! Я не знаю. Це був німецький військовий, і все — більше нічого не можу сказати. Коли він дізнався про вагітність, лише п’ятами накивав. Він перевівся кудись до іншого міста в Норвегії. Я так і не дізналася, куди саме. Військові покривають одне одного, знаєте. Я навіть прізвища його не знаю. То був офіцер, він міг робити все, що йому заманеться, і більше нічого мені невідомо. Це все, Жанно, залишилося далеко позаду. У мене стільки приємних спогадів про Норвегію, навіщо занурюватися в ті, які я вичавила зі своєї пам’яті?
Жанна уважно слухала, не оминаючи жодного слова з розповіді Наталії, а потім їй здалося доцільним додати кілька уточнень:
— Толлеф хотів би зустрітися з вами, щоб обговорити все це віч-на-віч.
Наталія не поворухнулася. Ані так, ані ні. Після короткої паузи вона сказала Жанні, що повернулася в Норвегію наприкінці вісімдесятих років — у найщасливіший період свого життя з чоловіком. Тоді вона вважала за потрібне надати сину дозвіл віднайти її, тож записалася на прийом до Управління всиновлень і підписала відповідні документи.
— Стільки часу минуло. Відтоді моє життя дуже змінилося. Я удова, пошарпана життям, і хочу тільки одного: спокою. Дитині, яку я віддала на всиновлення в 1945 році, тепер шістдесят три роки. Він батько двох дітей, навіть має онуків. Якщо вірити тому, що написано в листі, у нього дуже добре життя. Отже, я повторюю: чому саме зараз? Життя моє радше сумне. Мені немає що йому запропонувати. У нього повно запитань, і боюся, тих відповідей, що він хоче почути, у мене теж немає.
Наталія розповіла, що після народження Толлефа — чи вдасться їй звикнути до цього імені? — вона жила в таборі для біженців польського походження в Мюсені.
— То був післявоєнний період, ми були сповнені надій. До речі, саме там я зустріла свого чоловіка Альберта.
Наталія розмовляла чудовою французькою, хіба що була в її інтонації маленька особливість, характерна для людей, що живуть в англомовному оточенні. Утім, жодного сліду польського акценту.
— Я грала на фортепіано, він — на трубі, нас поєднала музика. Серед мешканців були й інші музиканти, ми влаштовували чудові вечори. Дуже гарний період мого життя. Дивно чи не так? Дивно відчувати себе щасливою за таких обставин?
Вона випустила з рук лист Толлефа й несподівано запитала, чи знає Жанна саксофоніста Яна Ґарбарека. Жанна хитнула у відповідь головою, мовляв, так, знаю. Батько музиканта теж був поляком і військовим полоненим. До Норвегії його привезли нацисти, як і Наталію. Вони познайомилися в таборі Мюсена, де й народився його син Ян, майбутній саксофоніст. Наталія пожвавилася, знайшовши в особі Жанни уважну слухачку, а потім схаменулася й заявила, що вже достатньо про себе розповіла. Краще поговорити про сьогоднішнє життя в Норвегії. Вона хотіла почути, як Жанні там живеться, також її дуже потішило, що жителька Квебеку переїхала до Норвегії через кохання до вікінга.