Після смерті дружини Джеф цілими тижнями жив у матері. Йому було самотньо в монреальській квартирі, тож під приводом необхідності скласти компанію старенькій матусі він часто приїжджав сюди з валізою та собакою Джезі. Він — музикант, і щоб звести кінці з кінцями, викладав гру на фортепіано, як колись це робила мати. Він якось викручувався у фінансовому плані та покладався на неї в щонайменших побутових дрібницях. Він привозив Наталії пакети, повні офіційного листування та рахунків до сплати, а вона доводила все це до ладу. Думки шалено юрмилися в її голові, підштовхуючи одна одну. Вона відчула, як підвищується тиск. Її немов оглушили.
Вона не помітила, як руку охопило дрібне тремтіння, а коли вона поставила чашку на блюдце, то кілька крапель кави потрапило на халат. Вона сиділа в кріслі — нерухома, паралізована хвилею образів, що тепер навалювалися на неї. Спогади, яким не було місця в її пам’яті. Вона давно вже не плакала. І зараз очі були сухими. Скоріше б Альцгеймер, щоб усе це остаточно забути!
Вулицями почали пересуватися автомобілі, і шум цього понеділка, який так відрізнявся від усіх інших понеділків, нарешті вивів її із заціпеніння. Тепер ніколи не буде, як раніше.
Вона подивилася на годинник, що висів на стіні. Котра година? Пресвята Діво! Стрілки ледь рухаються, це ж неможливо! Готова заприсягтися, такі жінки, як вона, сплять до обіду без задніх ніг! Усвідомивши, що розмовляє вголос, Наталія струснула у відчаї головою. Я божеволію! Проте вона не спинилась. А чому нервуватися? Зрештою, Жанна не так багато вчора дізналася, вона майже все знала ще до приїзду в Шамблі. Мабуть, можна зустрітися з Жанною раз-другий — так, щоб без наслідків. Ця жінка їй подобалася. Тіло пронизали дрижаки. Учорашній день, здавалося, минув сто років тому.
Вона важко підвелася й пішла по склянку води. Випила воду маленькими ковтками й повернулася в крісло. Колись це крісло було територією чоловіка. Після його смерті вона витримала один рік, потім дозволила собі його використовувати. Через монотонність буденних справ у неї часто складалося враження, що вона просто вбиває час, а сьогодні вранці її дратує повільність стрілок на годиннику. О дев’ятій годині терпець увірвався, і вона набрала телефонний номер. З чемності вона поцікавилась, о котрій годині Жанна прокинулася. Проявила трохи інтересу до її відповіді, хоч навряд чи зуміла б повторити те, що їй відповіла співрозмовниця, а потім одразу перейшла до справи:
— Усе зупиняємо. Я не хочу. Всю ніч я очей не зімкнула. Я вже стара, і моє здоров’я не здатне витримати вантаж таких емоцій. У мене тут своє життя, а в Толлефа — своє в Норвегії. Я довго обмірковувала. Якби для нього це так було важливо, він вже давно б мене знайшов. До того ж, сьогодні приїжджає Джеф, а я в такому... (вона підшуковувала слова) плачевному стані, — сказала вона наприкінці. — Не в тому я віці, щоб переживати великі потрясіння.
Наталія сама здивувалася категоричності, ледь не істеричності свого тону. Вона цілком усвідомлювала все, що сказала, втім, заспокоїтися не спромоглася. Вона просто чула, як авторитарним тоном вимагає право прожити останні дні в мирі та спокої.
Жанна підгадала мить, коли Наталії треба буде віддихатися, і спробувала угамувати її страхи. Вона подумала про розчарування Толлефа, про власне розчарування, але потім відштовхнула цей аргумент. Наступні хвилини, певно, стануть вирішальними. Стара пані, вочевидь, панікувала.
— Не хвилюйся. Толлеф не має жодного наміру хоч щось вимагати від тебе. Якщо не хочеш з ним зустрічатися, я поважаю твій вибір. Він, до речі, передбачав таку можливість. Саме так, заспокоїмо її тривогу!