— Тепер він знає, що я жива, у нього є моя адреса. Ти справді думаєш, що він дослухається до моїх прохань?
— Так, думаю, так. Ти доволі давно дала згоду на зустріч. Він усвідомлює, що за цей час твоє життя могло змінитися.
Жанна розмовляла повільно, щоб її слова дохідливо вкарбувалися в мозок Наталії. Вона намагалася донести до неї свої контрдоводи, але стара пані не вичерпала власні аргументи.
— Ідеться про Джефа, розумієш. Ми ніколи про це не говорили, хіба що... одного разу, коли він був маленьким. Я переконана, що він навіть не пам’ятає. Утім, мій син, тобто Джеф, ніколи не цікавився моїм життям у Європі. Ані війною, ані моєю родиною. Я сказала йому, що всі померли, і цього вистачило. До того ж, нічого веселого в розповідях про війну немає, я не шукаю приводів для таких розмов. Для мого сина існувала тільки музика та його дружина. Відколи вона померла... Ти маєш зрозуміти, що Толлеф примусить мене зануритися з головою в минуле, яке я з такими зусиллями забула. Це надто боляче.
— Я розумію. Облиш страхи. Я мушу сьогодні поговорити з Толлефом, я йому поясню. Можеш на мене розраховувати. Не знаю, як усе складеться у вас з Толлефом, але мені б дуже хотілося ще раз зустрітися з тобою. Розумію, що тобі важко не асоціювати мене з Толлефом і що ти мабуть не хочеш мого повернення до Шамблі. Рішення за тобою. З мого боку жодного тиску не буде.
Жанні було дуже важко маскувати розчарування. Успіх її місії протривав недовго.
Перед дзвінком до Жанни Наталія зі страхом подумала, що та виступатиме адвокатом Толлефа, стане на його захист і твердитиме про фундаментальні права, про законність запиту та tutti quanti[1]. Вона готувалась аргументувати ці твердження, а в разі потреби навіть удатися до погроз. Нічого такого не сталося.
— Мені теж наша зустріч сподобалася. Я б хотіла поміркувати кілька днів. Я напишу Толлефу листа, на його запитання легше відповідати письмово. Сподіваюсь, що його це задовольнить. Незабаром я тебе наберу.
— Добре, дамо собі час.
Закриваючи мобільний телефон, Жанна помітила, що вночі прийшла смс-ка від Крістофа:
Трохи складно, але я думаю, що наступного тижня зможу визволитися. Цілую.
Дозволити собі довго медитувати над цим повідомленням вона не могла. Треба зателефонувати Толлефу. Фізично відчуваючи дискомфорт, вона набрала його номер. Хотілося б повідомити йому кращі новини.
— Зачекай, я зайду в кабінет, — відповів він.
Вона почула його кроки, скрип дверей, які він зачинив, а потім ще один звук, який викликав в уяві підтягування стільця по дерев’яній підлозі.
— Не можу знайти слів, щоб сказати, наскільки я тобі вдячний. Потрібно стільки чуйності, щоб провести таку делікатну справу. Я вчора ввечері відкоркував шампанське, і ми з Маріанною проголосили тост на твою честь і за початок великої пригоди.
— Толлефе...
— Жанно, не будь сором’язливою. Треба вміти приймати компліменти!
— Я щойно розмовляла з Наталією. Не знаю, як тобі сказати...
— Що мені сказати?
— Вона приголомшена. Вона боїться, що її життя злетить шкереберть.
— Вона передумала? Невже? Вона хоче подумати?
— Вона хоче все зупинити.
Толлеф прийняв удар, не вимовивши ні слова, і Жанна відчула, як між ними виростає стіна.
— Перший крок зроблено, нехай тепер час зробить свою справу, — сказала вона.
— Звісно, я розумію. А ти? Ти ще з нею побачишся?
У його голосі були чутні нотки ревнощів.
— Можливо. Це залежить від неї. Я її запевнила щодо твоїх намірів, не хвилюйся.
— Я передбачав, що вона відмовиться від зустрічі зі мною, але після твого повідомлення вчора подумав, що місію виконано. Я розчарований, не приховую. Я сказав, що зрозумію, але це неправда. Що насправді пішло не так?
Тон його голосу підвищився, мов звук відрегулювали на одну позначку, і досаду вже складно було приховати.
— Усе йшло так, поки я була в неї вдома. Вона передумала після мого від’їзду. Дозволь, я подивлюся, що можу зробити.
— Жанно? Вона тобі розповідала про мого біологічного батька?
— Слухай, Толлефе. Краще, нехай вона сама тобі про це розповість. Вона пообіцяла написати тобі листа, і думаю, незабаром зробить.
— Я ціную те, що ти для мене зробила. Більше ти не зобов’язана долучатися до цієї справи, знаєш, я не прошу про це. Що буде далі — уже залежить від нас, то вже між нею та мною. Насолоджуйся відпусткою. Доброго дня.
— Якщо чесно, я хочу спробувати...
Толлеф уже повісив слухавку. Вона знову прилягла, та куди там. Уже пробила десята година, спати зовсім не хотілось. Усупереч подякам Толлефа вона не могла позбутися відчуття поразки. Життя продовжується, — сказав він. Толлеф дратував її словами, що підкреслювали його мудрість. Вочевидь, ситуація зачепила його за живе, тож нехай і покаже свою мудрість, Боже мій! У неї склалося враження, що дякуючи за допомогу, він тонко дякував їй за послуги. Але ж не з її вини Наталія відмовилася від зустрічі.