Він усвідомлював, як зав’язає в бентезі, дотепер невідомій його серцю. Він ходив по колу, і цей стан йому зовсім не подобався. Але в жодному разі він не покаже близьким свою тривогу або скорботне обличчя. Він випустив з рук зображення Чорної Мадонни Ченстоховської та вимкнув світло. Йому треба провітритися, тож Толлеф написав Маріанні записку: Пішов за покупками, повернуся на аперитив. Він зняв пальто з вішалки та вийшов з дому.
Він не знайде пояснень для поведінки Наталії в книжках з історії та психології, але втеча до улюбленої книжкової крамниці, можливо, стане рятувальним кругом. Спершу він покопирсався в новинках, затримався на полиці нових скандинавських детективів. На маленькому квадратному столі красувався останній твір Ю Несбьо. Жодних сумнівів — дуже достойний автор, та й Маріанна прочитала всі його попередні книжки. Вона буде вдячна йому за таку увагу. Далі йшла красиво оформлена секція подорожньої літератури, де йому впав в око путівник по Квебеку від Lonely Planet. Околиці Монреаля були добре задокументовані, там можна знайти навіть відгуки про деякі готелі поблизу форту Шамблі. У своїй уяві він легко намалював, як разом з Маріанною чекає Наталію на терасі під тінню великих дерев, що ростуть на узбережжі річки Ришельє, і не помічає жінку, яка несміливо до них підходить. Ось вона шепоче його ім’я, але він не чує. «Толлефе?» — повторює вона, підвищуючи голос. Несподівано вихоплений з полону своїх мрій, він підвів голову, відірвавшись від книжки, і перевів запитливий погляд на лице незнайомки, що стояла поруч. Вона мовчки всміхалася йому, і раптом проскочила іскорка. «Бірґіт?» Вони обидва щиро розсміялися, і він її обняв. Кілька секунд вони розглядали одне одного. На поверхню пам’яті кожного з них піднімалися спогади. Ситуація вже ставала незручною, тож Бірґіт перервала мовчанку.
— Я за тобою спостерігаю деякий час. Чекала, перш ніж наважитися підійти, хотіла впевнитися, що це ти.
— Я радий, що ти це зробила. А ти не змінилася. Як бачиш, я зараз трохи затурканий, тож не одразу тебе впізнав.
Вона піднабрала ваги. Гарно вдягнена, колись руда шевелюра тепер посивіла. Її обличчя втратило юнацьку грайливість, але то була Бірґіт. Вони не бачилися цілу вічність. Майже сорок років. Є речі, які важко забути, наприклад, день, коли він вирішив її покинути. Усвідомлюючи, що Бірґіт хоче зв’язати з ним своє життя, Толлеф мусив проаналізувати глибину власних почуттів і дійшов висновку, що не зможе її кохати так, як вона сподівається. Те, що він відчував на початку їхніх стосунків, тепер зникло. На той час він був недосвідчений, та й дипломатичності тоді йому бракувало, а тому він порвав з нею без церемоній, не підсолоджуючи пілюлю. Він очікував у відповідь крики та сльози, але Бірґіт і бровою не повела. Дивлячись на неї тепер, він згадав стоїчний вираз обличчя, коли він похвалив її за велику емоційну зрілість. Незважаючи на очевидну розчарованість, вона й сльозинки не проронила. З дуже «Бірґітською» гідністю вона натомість запевнила, що його рішення важко позначиться на майбутньому для них обох. Він не обтяжив себе аргументами. Дівчата завжди все драматизують, — пояснив він собі.
— То тепер ти живеш у Драммені? — запитав він.
— Ні, я все ще живу в Осло, у тому самому кварталі. Сюди я приїхала відвідати двоюрідну сестру Ерін. Вона живе в притулку, а я підшукую для неї книжку. Пам’ятаєш її??
— Звісно пам’ятаю, — збрехав він. — Ти заміжня? Є родина?
— Була заміжня, але недовго. Дітей немає.
Бірґіт опустила очі долу, потім, своєю чергою, запитала Толлефа про його сім’ю. Він відповів, але відчув, що слухає вона неуважно. Між ними виникла кумедна зніяковілість. Вона подивилася на путівник у нього в руках.
— Плануєш подорож до Канади?
Толлеф поклав книжку на стійку.
— Ти ж мене знаєш, я хочу побачити весь світ!
Потім він глянув на годинник і чемно вибачився, запевняючи її, що ця зустріч через стільки років стала для нього великим задоволенням. Він розпрощався, мовляв, крамниці скоро зачиняються, треба бігти, після чого оплатив книжку, яку вибрав для дружини, та помахав рукою Бірґіт на знак останнього «до побачення». Вона хитнула головою й проводила його поглядом, допоки він повністю не зник з її поля зору.
Вона задихалася. Довелося розв’язати платок на шиї та вийти з книжкової крамниці. Ще трохи, і вона б гепнулася просто на підлогу. Свіже повітря повернуло трохи кольору її обличчю. Вона осіла на лавочку й витерла сльозу, що текла по щоці. Слід розмежувати те, що викликано випадковою зустріччю, і те, що надиктоване таємним бажанням.