Вона не встигла продовжити, як Джеф поклав край її тортурам. Не уточнюючи, що саме він пам’ятає, він заявив, що є речі, які належать лише минулому.
— Ти пам’ятаєш?
— Звісно. Ти не мусиш повідомляти мені речі, які стосуються тільки тебе. Я цілком підтримую прислів’я, яке каже: не будіть сплячого собаку. В цих словах криється велика мудрість, а я вже достатньо старий, щоб зрозуміти — під час війни може статися будь-що.
Наталія ледь не роззявила рот від подиву. Вона ніколи не чула від нього такого повчального тону.
— У тебе забагато часу на роздуми, ма. Ти ялозиш старі історії з минулого, а потім сидиш з кепським настроєм. Не ускладнюй собі життя. Що було, то було. Облиш усе позаду.
Він додав, що засуджувати її було б недоречно. При тому він продовжував перевертати частинки гри, готуючи нову партію.
— Як щодо того, щоб узяти реванш, ма?
Упевнений, що йому вдалося вгамувати материні тривоги, він здавався задоволеним. Безтурботний настрій сина натомість не вплинув на Наталію. Вона повинна довести розпочате до кінця.
— Він мене знайшов, — сказала вона на одному видиху.
Джеф заціпенів. Він повільно притулився спиною до стільця, не зводячи погляд з матері в очікуванні продовження.
Вона розповіла про свою зустріч з Жанною.
— Я не знаю, чим я думала, коли дозволила їй увійти до свого дому. Я втратила пильність, розумієш?
— Що ти плануєш робити?
— Гадки не маю. Він хоче зустрітися зі мною. Я не знаю. Йому шістдесят три роки, уявляєш?
Джеф напівсерйозно кивнув у відповідь, що давно мріяв про брата, і ось брат упав йому з неба. Наталії було не до сміху. Вона бачила, що Джеф просто намагається розрядити атмосферу. Але нічого не допомагало.
— Не має значення, яке рішення ти приймеш, ма, для мене це однаково. Рішення за тобою. Ти не мусиш одразу погоджуватися або відмовлятися. Спокійно з’ясуй, чого ти хочеш насправді. Не квапся. Він чекав шістдесят три роки. Тижнем чи місяцем більше, це ж нічого не змінить.
Джеф роздав по сім карток і розпочав гру.
Здивована такою безтурботністю й приголомшена відсутністю цікавості у свого сина, вона опинилася на роздоріжжі між розчаруванням і полегшенням. Але зрештою чому дивуватися? Джеф не цікавився нічим, окрім музики та власних проблем. А так хочеться опертися на сина, час від часу відчувати його підтримку.
Вона мусила визнати, що він полегшив їй справу. Тепер необов’язково уточнювати обставини народження Толлефа. У спробі виправдати свої дії вона боялась зав’язнути у ворохові подробиць. На щастя, він позбавив її необхідності виконувати це моторошне насильство над собою. Раптом вона усвідомила, що Джеф навіть не запитав імені брата. Вона роздратовано сказала:
— Його звуть Толлеф. Толлеф. Норвезьке ім’я. Звичайно.
— Кумедне ім’я!
— Дуже красиве ім’я. Я б кращого не вигадала.
Добираючи картки для слова з семи літер, вона потайки дивилася на сина. І це все? Вони справді закінчили обмін думками з таких глибоких тем? Вона подумала про свекруху, і ця картинка викликала на її обличчі досадливу гримасу. Якщо чесно, Джефа виховала мати її чоловіка. Піклування про онука стало новим сенсом її життя, і Джеф звик перебувати в центрі інтересів рідного дому. Свекруха йшла на поступки всім його примхам. Як мінімум, це призвело до того, що як митець (успішний чи ні — то вже інше питання), її син не опанував мистецтво причетності до життя інших людей.
Як вона дорікала чоловікові за те, що він навісив на неї своїх батьків! П’ять років прожити під одним дахом. Бувають такі важкі хрести, що й не знесеш! П’ять довгих років, перш ніж вони допомогли їм облаштувалися у власному будинку.
Вона згадала, як Альберт благав її зрозуміти, виявити терпіння. А я? — запитала вона, хто зрозуміє мене? Її свекор помер раптово від серцевого нападу в 1978 році, а згодом у свекрухи з’явилися симптоми Альцгеймера. Вона померла за два роки після чоловіка. Немає сенсу уточнювати, що Наталія ніколи за ними не плакала.
Після смерті своєї жінки Кароліни Джеф без зайвих вагань зайняв кімнату, де мешкав підлітком, а ще знову привласнив підвал. Новий статус удівця та поважний вік матері, безумовно, виправдовували в його думках такий вибір — краще жити разом. Повільно, але невпинно це тимчасове рішення переросло в постійну ситуацію. Він надалі все менше повертався у свою квартиру в Монреалі. Важко сказати, хто тут за ким приглядав.
Якщо не брати до уваги примхи та перепади настрою, чи знала вона насправді, що в нього на серці? Що його бентежило? Чи мав він якісь страхи перед самотнім життям? Навіть якщо так, він тримав все це при собі, ніколи не звірявся матері, ніколи не розповідав про свій душевний стан.