Відтоді я довгими роками жила в непевності і страху. Позаяк ти цікавишся історією, без сумніву, сам це знаєш. За два роки радянців вигнали німці, і саме вони змусили мене залишити Львів. Спочатку вони вивезли мене до німецького села поблизу Дюссельдорфа, там я працювала хатньою робітницею в будинку, де збиралася гітлерівська молодь, а потім — у Берлін, де я прибирала солдатські бараки. Це було впродовж літа 1942 року. Пізніше, навесні 1944, я перебралася на північ Норвегії, яка (як тобі відомо) була під нацистською окупацією з 1940 року. Німці швидко зрозуміли, що в мене є хист до іноземних мов, отже, я змогла отримати роботу у військовій організації Тодта. Порівняно з іншими мені, можна сказати, пощастило, адже мене призначили на таку службу.
Вона перечитала щойно написані рядки. Дуже хотілося, щоб він зважив на її вік і на той час, що промайнув відтоді, як вона покинула Польщу, — все це виправдовувало деяку розпливчатість спогадів і давало надію, що ці відповіді його задовольнять.
Я розумію, що тобі кортить дізнатися про батька, і те, що я тобі скажу, без сумніву тебе розчарує. Я не можу відповісти на твоє питання, оскільки не знаю. Все, що я можу тобі сказати — він був німецьким офіцером. Його прізвища я не знаю й ніколи не бачила його знов. Мені шкода, що я не можу виправдати твої очікування. То була історія на один вечір.
Ти народився в червні 1945 одразу після війни. Ти безперечно знаєш, яка доля спіткала жінок, що «браталися» з німцями. Їм голили голови, щоб усі одразу бачили, хто вони є, і це робило їхнє життя нестерпним. Їхні діти не мали жодних перспектив у майбутньому. Я боялася і за тебе, і за себе. Слід сказати, що багато жінок опинилися в такій ситуації, нас приймали спеціальні установи, вони ж готували всиновлення для діток, що мали народитися. Саме мій випадок. Останні місяці вагітності я провела в центрі Себбелоус, що в Осло. Я зробила те, що на той час вважала за найкраще для нас обох. Обставини, за яких розгорталося моє життя, були сповнені нестабільністю та невпевненістю. Я жила в постійному страху. Я навіть не уявляла, як забезпечити свої власні потреби, що вже казати про твої. Більш за все я тремтіла від думки, що мене депортують до Польщі. Я більше не хотіла бачити цю країну, Толлефе, саме там усе почалося, а точніше, саме там усе скінчилося. Навіть чути про неї більше не хочу.
Людині, що працювала на німців, залишатися в Норвегії після війни було майже неможливо. Можеш уявити мій душевний стан. Позаяк у мене були ідентифікаційні документи і я могла довести своє громадянство, то мала право на прихисток у будинку для польських біженців, що в Мюсені. Я вже непогано знала норвезьку, але в Мюсені я пішла на курси, щоб удосконалити мовні навички, там познайомилася з майбутнім чоловіком Альбертом. Нас об’єднала музика. Він грав на трубі й зібрав невеличкий оркестр з іншими біженцями.
Таких, як мій чоловік, називали Volksdeutsche, тобто люди, для яких німецька мова й культура були рідними, але вони не мали німецького громадянства й жили поза кордонами Рейху. Він був вихідцем з Лодзя — міста на заході Польщі. Завдяки польському громадянству він зміг потрапити до того ж табору біженців, що й я. На його долю теж випала своя порція лиха.
У мріях про світову експансію нацистська Німеччина завоювала та анексувала територію Польщі. Альберт мав вибір: або воюй у Сталінграді під німецьким прапором, або тебе вб’ють. Уникнути цього він ніяк не міг. На щастя, його було поранено ледь не одразу, як він туди потрапив; кажу «на щастя», бо поранення його врятувало. Якби він отримав поранення наприкінці Сталінградської битви, то помер би, як багато інших, хто вже не міг мати медичну допомогу. Йому пощастило — його перевели до військового шпиталю в Парижі. Мій чоловік був інженером за освітою, тож його розглядали як кадровий ресурс. Думаю, тим і пояснюється увага, з якою до нього поставилися. Згодом його направили в Норвегію, як і мене — працювати на німців. Альберт не був створений для ратної справи. Я дуже сумніваюсь, що хтось узагалі може бути для цього створений. Ті, хто не знайшов свою смерть у Сталінграді, а таких мало, повернулися з серйозними психічними травмами. Чоловік мій також. Усе життя його переслідувала тривожність.
Ми одружилися у квітні 1947 в Осло. Щоб це могло статися, мені довелося змінити релігію, адже я була католичкою, а чоловік — протестантом. Для мене неважливо, яку віру сповідує людина. Стільки жорстокості творилося та й сьогодні твориться у світі в ім’я віри. Моє навернення було умовою для одруження з Альбертом, тому я це зробила без вагань.