Ми покинули Мюсен і того ж року облаштувалися в Осло. Моє знання кількох мов знову допомогло, і я працювала в різних установах: спершу в компанії з імпорту-експорту, потім на підприємстві замороженої риби. А ще я працювала на Олімпійських іграх 1952 року. Отримувала непогану зарплатню, і ми використали ці гроші для еміграції в Канаду. Залишити Норвегію хотів чоловік. Він боявся географічної близькості з Радянським Союзом упродовж всього періоду Холодної війни. Наприкінці він уже не витримував і дуже наполягав на від’їзді до своїх двоюрідних братів в Онтаріо.
Але роботи в Онтаріо ми не знайшли, тож вирішили перебратися до Квебеку. Я знала, що в Монреалі відкрилася норвезька компанія з імпорту-експорту. У мене були дуже добрі рекомендації з Норвегії й мене одразу прийняли на роботу. Потім мій чоловік знайшов собі місце в муніципалітеті Шамблі. Ми купили будиночок, де я досі живу. (Прикладаю до листа світлину будинку). Як тільки це стало можливо, чоловік привіз з Європи своїх батьків. Спочатку планувалося, що вони житимуть з нами, доки не підберуть собі інше житло, але оскільки ми несли за них відповідальність, а вони не мали доходу, вони прожили з нами п’ять років. Не завжди бувало легко.
А потім я продовжила навчатися грі на фортепіано, щоб здобути кваліфікацію викладача. Я роками давала приватні уроки, а сама пройшла курси гри на органі. За слушної нагоди я й досі замінюю нашого органіста по неділях у церкві.
На додаток до своєї роботи в мерії Альберт керував хоралами, завдяки чому ми здійснювали чудові подорожі, об’їздили Сполучені Штати, усю Канаду, завітали до Європи й навіть до Норвегії. Саме під час однієї з цих подорожей я зв’язалася зі службою всиновлень. На тоді все в моєму житті складалося добре, і нехай я нездатна змінити минуле, мені все ж таки здавалося, що цей вчинок допоможе примиритися з подіями, які колись відбувалися поза моїм контролем.
Альберт помер десять років тому. У нас є син, він єдина дитина. Його звати Джеф. Він молодший за тебе на дев’ять років, теж викладач музики. Після того, як рік тому від стрімко прогресуючого раку померла його дружина, він живе то зі мною, то у своїй квартирі в Монреалі. Дітей у нього немає.
От і все, тепер ти знаєш про мене практично все. Сподіваюсь, що в цьому листі я відповіла на твої запитання щодо мене.
Жанна каже, що ти б хотів зустрітися. Не кажу, що це неможливо, але поки що, якщо ти не проти, дамо собі трохи часу познайомитися одне з одним, а вже потім приймемо рішення. Я дам свій номер телефону. Можеш подзвонити мені, прочитавши цього листа.
Зі щирою повагою
Наталія З. Мюллер
Наталія уважно перечитала свій лист і виправила декілька помилок. Перепише його начисто вже завтра, бо її виснажив процес писання. Вона задумливо сиділа перед списаними аркушами. Таке довге життя в кількох рядках! Стриманий тон без іскринки — саме те, що вона хотіла. Однак ця вправа виявилася для неї болісною, нило серце, і відчувалися перші передвісники жорстокої мігрені.
Толлеф ніколи не зрозуміє, чого їй щойно вартували його вимоги. У жодному разі не повернеться до цього мінного поля на кордонах своєї пам’яті. Вона досить швидко вирішила, що краще викреслити минуле, не думати про те, що залишилося позаду, та йти вперед. Вона розробила власну філософію, яка вистигла не з абстрактних роздумів. Ні, власний modus operandi[3] довелося прийняти під примусом обставин життя. Вона довела можливість почати з нуля, аж раптом з’явився Толлеф, збуривши всі глибини душі. Він просив її оживити спогади, які вона так натужно свого часу забула.
Наталія налила собі велику склянку води й пішла до ванної кімнати за двома таблетками аспірину. Із зусиллям проковтнула їх. Вона завжди відчувала певний спротив організму, коли приймала ліки.
Саме тоді, коли вона розтягнулася на дивані, щоб трохи відпочити, задзеленчав телефон.
Ніяких сил підвестися. Наталія вмостила голову на м’яку, обшиту червоним велюром подушку. Почувши голос, який надиктовував повідомлення на автовідповідач, вона напружилася всім тілом.
— Вітаю, Наталіє, це знову я, Деббі. Твоя двоюрідна сестра. Хотіла нагадати, що в суботу тридцять років, як помер мій батько. Ми організовуємо церемонію вшанування, будемо раді тебе бачити, ти ж знаєш, батько так тебе любив! Приходь із сином, як жаль, що ти нас з ним не познайомила. Я вже давно не чула від тебе новин. Будь ласка, передзвони, я скажу, де відбудеться церемонія.