— Ти краще спала цієї ночі?
— У моєму віці взагалі люди багато не сплять, а після твого візиту я практично не зімкнула очей.
Жанна розчахнула парасольку й про себе зауважила, що доведеться якось підлаштуватися під похмурий настрій Наталії. Вона поклала подушку на стілець своєї співрозмовниці та наповнила склянки. Не чекаючи, поки її відвідувачка всядеться, Наталія з викликом у голосі заявила:
— Я йому написала.
Вона посмакувала подив, який ці слова справили на Жанну, а потім продовжила:
— У мене немає звички відкладати в довгий ящик важливі справи. Я витратила декілька годин. Це ж не просто розповісти свою історію, розумієш... Слова мають тенденцію оживати, коли їх викладаєш на чистому аркуші. Так і сталося. Пресвята Діво! Як же боляче пережити все знов! Це на межі моїх сил.
Її нерви більше не витримували потрясінь. Наталія розуміла пошуки Толлефа, але його запит занурював її в стан підвищеної вразливості, тоді як вона уникала всього, абсолютно всього, що тільки може цей стан викликати. Навіть ціною репутації «безсердечної старої». Відмовка не дуже вдала, то й що? Утеча — недооцінене рішення, — подумала вона.
— Я запропонувала йому зателефонувати після того, як він прочитає листа.
Жанні не довелося удавати подив. Наталія Зєлінська-Мюллер щойно перевершила всі її первісні наміри. Вона ризикнула запитати Наталію, чи налаштував її цей період роздумів на позитивне ставлення до зустрічі з Толлефом.
— Я обмірковую. Тільки те й роблю. Зустрітися з ним? Не знаю. Куди нас це заведе? Ти можеш сказати? Можливо, він шукає мені виправдань, а можливо, вважає за належне, щоб я мучилася докорами. Хтозна, що він думав про мене все своє життя? Можливо, краще б йому залишитися з тим образом, який він собі намалював. Я не хочу, щоб він прийшов зондувати мою душу, щоб він мене питав, чи думала я про нього впродовж цих років. Навіть якщо я відповім «так, багато думала», багато ніколи не буде достатньо.
Я уявляю, що він спробує мене підбадьорити й продемонструвати, що добре впорався й без мене. Усе це може стати дуже обтяжливим. Мої відповіді не задовільнять його, він вимагатиме надалі більше уточнень і без упину ставитиме запитання. Зрештою, я відчую себе зацькованою. Він скаже, який він щасливий, що я спромоглася всупереч усьому, всупереч йому налагодити сімейне життя. Хто в таке може повірити? Відверто кажучи, зараз ця зустріч нічого доброго мені не обіцяє.
Жанна обережно спробувала проштовхнути думку про необґрунтованість такого катастрофічного сценарію — у відповідь Наталія важко зітхнула. Вона піднесла руку до лоба й заперечила серйозним, сповненим втоми голосом:
— Скажу тобі, Жанно, одну річ. Я абсолютно впевнена, що після цієї зустрічі кожен з нас так і залишить головні слова при собі. Залишить несказаними.
— Чому?
— Тому що є невимовні речі. Усе це заздалегідь прописаний сценарій. Неможливо пояснити шістдесят три роки відсутності, байдужості. Надто пізно. Наша зустріч ризикує знов відкрити застарілі рани та ще й, дуже ймовірно, спричинить нові. І це мене лякає. Незважаючи на всі люб’язності, які ми зможемо сказати одне одному, чи не заподію я йому нову образу, чи не проверну ніж у рані, коли буквально ткну його носом в те, що покинувши його, я здатна була полюбити знов? Що зможу я сказати, аби пом’якшити таке неподобство? Аргументи, які йому надиктує розум, чи зможуть вони подолати його засмученість щодо мене як своєї матері? Я не хочу переживати такі емоції.
— Ти надто безжальна до себе, не слід думати про найгірший перебіг подій.
— Пресвята Діво! Це життя безжальне, люба моя! Поки що, Жанно, я краще розповім йому про своє повсякдення письмово чи по телефону. От я тебе запитаю: невже його справді цікавить моє сьогоднішнє життя? Я вічно борюся з проблемами, для нього вони нікчемні, для мене — нездоланні гори. Порпання старої бідної жінки, що бореться за виживання. Толлеф не знає про злидні.
— Злидні? А ти не перебільшуєш?
— Не дуже! Порівняй з ним... Я переглянула світлини, які він мені надіслав, його статки кидаються в очі: великий будинок, гірське шале, стіл ломиться від страв, чого ще бажати? Життя на повну. Зовсім не як у мене. Принаймні він може сказати, що уникнув бідності. Чи не краще так?
Після нервового сміху Наталія продовжила:
— Знання правди переоцінене. Та й про яку правду йдеться? Про вчорашню? Про сьогоднішню? Він справді вірить, що знайде й поглибить свій внутрішній спокій, дізнавшись про обставини свого народження та примушуючи мене розпакувати своє минуле? Правда, Жанно, інколи діє нишком. Таких історій, як у мене, тисячі й тисячі. Скільки книжок написано. Не бачу тут нічого цікавого.