— Так, правда. Історій, можливо, і тисячі, але Наталія – унікальна.
— Абсолютно ніякого відчуття унікальності. Ніхто не обертається, коли я йду вулицею. Я — анонім, банальна й невидима. Хочеш, я скажу? Це і є моя самореалізація. А прагну я одного-єдиного: щоб мені дали спокій. Жити спогадами минулого, хоч воно героїчне, хоч трагічне, — мене не цікавить.
Наталіїне подвір’я в оточенні кедрової огорожі великим не назвеш. Звідти можна було спостерігати за сусідом на прилеглому дворі, який наносив поліроль на щойно вимиту машину. Жанна не втрималася й сказала, що в її будинку весь простір заднього двору займає наземний басейн.
— Тут ніколи не було басейну. Я не плавала вже років сто. Натомість, коли ми купили будинок, тут була величава плакуча верба. За кілька років нам, на жаль, довелося її зрубати.
— Шкода! Це чудове дерево.
— Так, правда. Воно височіло над усім нашим садочком.
— Я б дуже хотіла, щоб у мене росла верба!
Наталія замовкла, і вигляд її раптом став задумливим.
Жанна це помітила, але продовжила, не знижуючи свого запалу.
— Так, саме це я й зроблю, коли повернуся в Норвегію.
— Well! На твоєму місці я б двічі подумала. Не впевнена, що ти добре знайома з цим деревом. Його коріння може сягати розмірів діаметру крони. Це коріння розростається без кінця і краю, створюючи багатотонний тиск. У нас виникла проблема, адже дерево було посаджене надто близько до будинку, і коріння стало таким розлогим, що почало піднімати фундамент. Можна було б зрізати небезпечні корені, але це виявилося складно. До того ж, що Альберт, що я — ми не були прихильниками тимчасових рішень. Довелося скоритися й повністю його вирубати.
Наталія похмурнішала. На декілька секунд Жанні здалося, що вона геть загубилася в спогадах. Можливо, свого часу рішення спиляти дерево було предметом тривалих дискусій з чоловіком, а тепер згадка про подружнє життя підкреслила контраст зі смутком її сьогоднішнього існування
— Коли доводиться обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично. Ми не могли чекати, поки фундамент опиниться під атакою коріння, а дах впаде нам на голову.
Трохи згодом вона додала:
— У відповідь на запитання, яке ти мені щойно поставила, я кажу ні, я не передумала. Я не планую погодитися на зустріч з Толлефом. Принаймні не зараз.
Жанна дивилася, як вона п’є лимонад. Наталія залпом осушила свою склянку, немов це була по вінця повна чарка шнапсу. Жанні дуже кортіло поділитися своїми страхами щодо реакції Толлефа, але вона не насмілилася. Вона зняла хустинку, що утримувала волосся, і нервово зіжмакала її в руках. Наталія помітила дискомфорт своєї співрозмовниці. Побоюючись, що ця раптова нервозність є передвісником нових нескромних запитань, вона підвелася, зібрала склянки й попрямувала до сходів, чим поклала край розмові, яка могла кепсько закінчитися.
9
Наталія вже цілу вічність не спускалася сходами, що ведуть у погріб. Цей хаос населяли старі меблі, поламані світильники, кілька валіз і ще купа різних предметів, що купчилися одне на одному в очікуванні тієї миті, коли вона визначить, як їх використати чи куди подіти. Якщо в цьому мотлоху не з’явиться безперечна користь, він, вочевидь, закінчить свої дні на міському звалищі. Утім, кілька років тому Наталія зважилася на перше сортування: діапозитиви з їхніх подорожей; зошити, у яких вона занотовувала успіхи своїх учнів на курсах навчання грі на фортепіано; довідки з місця роботи для різних адресатів; старі календарі з поміченими датами та подіями; вітальні листівки з подякою, що вона їх отримувала за те і се, та багато іншого. І кілька картонних коробок, куди вона з гіркотою поскидала свою смішну макулатуру, вже тоді попрямували на смітник.
Вона мимоволі уявляла, як сердитиметься Джеф після її смерті, коли йому доведеться вичищати будинок. Він викине все й оком не зморгне. Цієї думки було достатньо, щоб переконати себе в доцільності операції зі скидання баласту. Вона з прикрістю зауважила, що за всі роки зберегла лише сентиментальні цінності. Те, що колись здавалося дорогим її серцю або принаймні вартим того, щоб опинитися серед пам’ятних речей, для інших людей не мало значення.
Часом Наталію охоплював жах від думки про те, що її існування на Землі не залишить по собі жодного сліду, але не зараз. Узагалі-то, чудово було б передати у спадок якийсь значний витвір, здатний викликати визнання місцевого, регіонального, а ще краще всесвітнього масштабу. Але надто пізно, час минув і проявив свою руйнівну силу. Нікуди від цього не дітися.