Такі думки нікуди не приводили, і жалоба була не на часі. Якщо добре подумати, вона спромоглася вистояти там, де інші звалилися з ніг. Вижити — ось вершина, якої вона досягла. Подвиг, за який ніколи не нагородять, не дадуть ані медалі, ані похвального листа. На жаль.
Оманою було б думати, що люди проявлять милосердя до жінки або чоловіка, чия провина полягає в простій речі — вони не померли разом зі своїми. Вона не вірила у великодушність собі подібних та уникала будь-яких тем, що можуть привести до розпитувань на кшталт як їй вдалося? Чому саме їй?
Коли ти — єдина з родини, кому вдалося вижити, то за цим фактом інколи приховується ціла низка гріхів, що потребують спокути. Як фактичних гріхів, так і випестуваних почуттям провини. Наталія несла свою частку журби й ділитися нею ні з ким не планувала, про це навіть не йдеться. Чи можна сподіватися, що люди збагнуть незбагненне? Хто ніколи не зазнав страху смерті, той дуже легко стає на бік категоричних суджень. Наталія не відчувала жодної потреби сповідатися, а потреби простити гріхи «ближньому своєму» і поготів. Краще тримати цього ближнього якомога далі від себе.
Вона свідомо викоренила цілий пласт життя й не мала ніякого, абсолютно ніякого наміру переглянути це рішення. Ані заради Жанни, ані заради Толлефа. Досі вона вдало противилася спокусі очистити своє сумління. Кінець близько, зриватися з гальм недоречно.
На маленькому низькому столі вона знайшла картонну коробку з фотоальбомами. Спершу взялась за останні, датовані періодом після переїзду до Канади, саме ці світлини вона приберегла для Джефа. За це він міг подякувати своєму батькові, адже в неї особисто ніколи не виникало потягу до фіксації побутових сцен їхнього життя.
Вона підійшла до стільця з рівною спинкою, який стояв біля сходів, і просто рухнула на нього. Ця купа світлин сколихнула в пам’яті всюдисущу присутність свекрухи в їхньому повсякденні. Тут вона обіймає Джефа, коли він задмухує свічки на торті в день народження, тут вона обтирає його рушником після ванни, тут притримує дитячий триколісний велосипед, коли Джеф катався й надто розігнався, а тут вона читає йому книжку казок. Вона всюди, зібрані за довгі роки світлини в певному сенсі увічнили її образ. Коли Альберт прийняв рішення перевезти батьків з польського Лодзя, він справді не порадився з дружиною. Він просто поінформував її про цей крок, поставивши перед доконаним фактом.
Як тільки вони обоє знайшли роботу, чоловік виступив фінансовим гарантом своїх батьків. Спочатку Наталія абсолютно нормально ставилася до того, що вони всі живуть під одним дахом, але зрештою їхнє примусове співіснування викликало в неї глибоку прикрість щодо свекра та свекрухи. Остання взяла на себе роль mater familiae[5]. Під приводом допомоги по господарству вона зайняла собою увесь простір і зробила з Джефа вередливу, розбещену дитину, яка шукала прихистку за її спиною в разі щонайменшої спроби йому перечити. Наталія задихалася. Чоловік намагався урезонити її, мовляв, щойно вони зароблять достатньо грошей, він збудує батькам будинок. Слід бути щедрими. Для обґрунтування своєї точки зору, він підкреслював, як багато його мати допомагає на кухні, як полегшує їхній побут.
— Полегшує наш побут? — кричала вона на Альберта у відповідь. — Я не хочу, щоб на моїй кухні поралася інша жінка. Я не хочу проводити кожен вечір з твоїми батьками у вітальні.
— Але я не можу відправити їх назад до Європи.
Раніше вони ніколи так жорстоко не сварилися, і як наслідок Наталія все частіше шукала приводи для відсутності. З учнями вона домовлялася так, щоб проводити уроки гри на фортепіано в них удома, супроводжувала церковний хор на недільних месах, на весіллях і похоронах. Вона навіть записалася на якісь вечірні курси. Вона тікала з хати за будь-якої нагоди й використовувала всілякі лазівки без докорів сумління. Вона сердилася на чоловіка, а той крізь зуби закидав їй дріб’язковість почуттів.
— А що б зробила ти, якби були живі твої батьки? — якось запитав він.
Цієї конкретної миті вона його зненавиділа. Її батьки мертві. Вона вважала, що використовувати її біль і страждання для виправдання парашутного десанту його батьків у їхнє подружнє життя — надто жорстоко. Дріб’язковість, авжеж. Така дріб’язковість, що за мить на стіл ледь не лягло свідоцтво про розлучення. До того ж, Наталія заробляла достатньо, щоб самостійно встояти на ногах. Але був Джеф. Звісно. І вона залишилася.