Обличчя Жанни перекосилося від жаху й відрази.
— Ти скривилася?
— Вибач, у мене в голові одразу пішли картинки.
— Тут, в Америці, життя вас захистило від багатьох моральних дилем, і ви з легким серцем засуджуєте поведінку, яку не здатні зрозуміти. Можливо, спершу необхідно зазнати надлюдських обмежень або пережити голод, щоб усвідомити — відразливі й осудні вчинки бувають актами відчаю заради забезпечення власного виживання. У таких випадках поняття добра і зла перетворюються на абстракцію.
— Я знаю, ти маєш рацію.
— Ні, Жанно, не знаєш, і слава Богу, так краще для тебе. Дехто з куркулів спромігся уникнути лихої долі й утік до Польщі, а мій батько, мій бідний батько зробив із цього висновок — що завгодно, аби не пекло, що нам уготувала сталінська Росія. Він не бачив жодних можливостей у майбутньому під диктаторським режимом радянців, тож ігнорував наказ влади, навіть нічого нам не повідомивши. Цей паспорт, вочевидь, був махінацією радянців. Я кажу «вочевидь», але слід усвідомлювати, що все стає очевидним... постфактум. Та на той момент важко було усвідомити, як краще вчинити. Розумієш? То була хитрість заради встановлення контролю над населенням. Мій батько потрапив у пастку. Будь-яка форма відступництва призводила до важких наслідків: юнаків забирали до Червоної армії, а інших... Інші потрапляли до трудових таборів, або їх депортували в Сибір. Під загрозою опинилися всі, кого хоч якось запідозрювали в непокорі радянській владі, тобто інтелігенція, митці, держслужбовці, політики та їхні родини, члени релігійних спільнот тощо.
— Якщо я правильно розумію, у євреїв немає монополії на страждання під час Другої світової війни!
Наталія була здивована таким коментарем з боку Жанни. Жанна — мила дівчина, але зараз вона заслуговувала на добрий і цілком доречний ляпас. З такими припущеннями не жартують. Утім, вона їй відповіла відсторонено, приховуючи свої емоції.
— Це точно. Як ти кажеш, євреї не отримали монополію на страждання. Якщо оперувати статистичними даними, то насправді найбільшу данину людськими життями заплатив народ Радянського Союзу. Двадцять мільйонів життів, уявляєш?
Наталія обмежилася цим поясненням. Вона налила собі другу чашку чаю та за рекордний час виклала кінець історії.
— За кілька місяців, а саме в лютому 1940 — зима того року була надзвичайно холодною — радянські військові, два солдати й один офіцер, на світанку прийшли за нами до нашої оселі. Офіцер звернувся до мого батька, звинувачуючи його в участі в актах саботажу.
— Вони мали докази?
— Докази? Жартуєш? Офіцер наказав нам підготувати мінімум особистих речей, бо вся наша родина наступним потягом мала вирушити до трудових таборів, що в Сибіру. Усі знали, що це значить. Мій батько тоді спробував переконати військових, що його жінка й дочка зовсім не знаються на політиці. Він благав їх залишити нас осторонь усієї цієї історії. Відповідальний за арешт офіцер зневажливо розсміявся.
— Яка жорстокість!
— А знаєш, що я зробила? — запитала вона Жанну.
Не чекаючи на відповідь, Наталія пояснила, що на той час вона працювала в паспортному бюро й часто приносила роботу додому. За чистою випадковістю, в неї лежало чотири чи п’ять наборів документів, які вона планувала опрацювати ввечері. Вона витягла їх із теки, потім суворим тоном звернулася до офіцера, показуючи йому паспорти.
— Тобто ви не знаєте, до кого звертаєтесь? Я працюю в тій самій адміністрації, що й ви, і якщо ви мене зараз заберете, ці заявки назавжди залишаться необробленими.
Чи треба було нагадувати пану офіцеру, що оформлення паспортів — це вимога владних органів, і жодна особа не може від неї ухилитися? Якщо він завадить їй закінчити свою роботу, у цих людей не буде ніяких ідентифікаційних документів. Вона показала йому прізвища: Людмила Іванова, Юлія Борковська — самі росіяни. Офіцер поміркував якусь мить і зрештою з прихильністю вимовив:
— Гаразд, ти можеш залишитися, але твої батьки мусять іти зі мною.
— Не може бути й мови. Мої батьки залишаться тут зі мною. Батько зробив помилку, коли відмовився реєструватися на отримання внутрішнього паспорту.
Вона надала солідні аргументи, й офіцер урешті поступився.
— Мабуть, я була дуже переконливою, адже вони пішли. Уявляєш? Мені вдалося врятувати своїх батьків від певної смерті. Відчайдушність молодості, я думаю. Тоді я доволі добре розмовляла російською. З польським акцентом, звісно.